Роджер Желязни - Володар Світла

стиснуті зуби. — Упалий я чи ні, в очах моїх живе справжня смерть. Мусиш у них зазирнути. Як сягнеш стіни, задкувати вже не буде куди. Відчуй, як твої члени знесилюються. Відчуй, як руки й ноги холодіють.

Мара оскалив зуби. Шия його була завтовшки з бичачу, а біцепси — з чоловіче стегно. Дужі груди — ніби бочка, ноги — як великі лісові дерева.

— Холодіють? — спитав він, простягаючи руки. — Та цими руками, Ямо, я й велетня заламаю. Хто ти такий? Повалений божок-стерв’ятник. Твій насуплений вид уражає хіба літніх і недужих. Від погляду твого кров холоне хіба в тупих тварин і ницих людей. Я височію над тобою, як зірка над океанським дном.

Ямині руки в червоних рукавичках, немов пара кобр, схопили суперника за горло.

— То скуштуй-но сили, з якої кпиш, Сновійнику. Ти прибрав могутньої подоби. Ну-бо, скористайся нею! Здолай мене не на словах!

На щоках і чолі Мари розцвітали шарлатові плями — Яма стискав йому горлянку. Його око стрибало туди-сюди, неначе зелений прожектор, що обмацує простір.

Мара впав навколішки.

— Годі, владарю Ямо! — насилу видихнув він. — Чи схочеш вбить себе?[40]

Мара змінився. Риси його попливли, ніби він лежав під бистрими водами.

Яма дивився на власне обличчя й бачив власні червоні руки, що вхопилися за його зап’ястки.

— Втрачаючи життя, ти, Маро, впадаєш у розпач. Але Яма — не дитя, яке злякалося б розбити дзеркало, що ним ти став. Спробуй-но ще раз або помри вже як чоловік — втім, закінчиться це однаково.

Та риси знову попливли, знову змінилися. Цього разу Яма завагався й трохи послабив хват.

Її спижеве волосся розсипалося по його руках. Її світлі очі благально дивилися на нього. Шию оперізувало намисто з кістяних черепів, лише трохи блідіших від її плоті. Сарі її було кривавого кольору. Руки її лежали на його власних, майже пестячи...

— Богиня! — просичав він.

— Ти ж не вб’єш Калі?[41] Дурґу?  [42] — вичавила вона із себе.

— І знову помилка, Маро! — прошепотів він. — Коханих кожен убива[43], ти хіба не знав?

На цьому Яма крутнув руками, і почулося, як ламаються кістки.

— Десятикрат будь проклятий, — мовив Яма зі щільно заплющеними очима. — Ти не переродишся.

Він розімкнув руки. Біля ніг його лежав рослий чоловік шляхетної будови, голова якого спочивала на правому плечі.

Око нарешті заплющилося.

Яма перевернув труп носком чобота.

— Розкладіть багаття й спаліть це тіло, — звелів він ченцям, не повертаючись до них. — І то з усіма почестями. Нині помер один із найвищих.

Відтак одвів погляд від діла рук своїх, розвернувся на місці та вийшов із зали.

Цього вечора небом літали блискавки, а дощ сипав, мов кулі з Небес.

Вони вчотирьох зібрались у світлиці нагорі високої вежі, що здіймалася з північно-східного рогу монастиря.

Яма міряв кімнату кроками, спиняючись біля кожного вікна.

Решта сиділи, дивилися на нього й слухали.

— Вони підозрюють, — казав він, — але не знають. Сплюндрувати монастир однієї з них самих і показати людям розбрат у власних лавах боги б не наважилися, хіба що були б цілком певні. Певні вони не були, тож просто розвідували. Це означає, що час досі на нашому боці.

Вони кивнули.

— Сюди завітав брамін, який зрікся мирського, щоб віднайти свою душу. З ним трапилась лиха пригода, він умер тут справжньою смертю. Тіло його спалили, а попіл кинули в річку, що тече в море. Ось так усе й було... Тут саме гостювали мандрівні ченці Просвітленого. Невдовзі після пригоди вони рушили звідси. Куди — а хто ж то зна?

Тек випростався, як міг, — майже прямо.

— Владарю Ямо, — заявив він, — ця історія може прожити тиждень, місяць, хай навіть трохи довше. Але вона розвалиться в руках кармовладця, що судитиме першого-ліпшого з присутніх у цьому монастирі, котрий потрапить до Палати карми. І, гадаю, за наших обставин — ба й саме через них — дехто може постати перед суддею вже досить скоро. Що тоді?

Яма дбайливо й ретельно скрутив цигарку.

— Треба влаштувати, щоб те, що я сказав, було тим, що сталося насправді.

— Як це можливо? Коли людський мозок піддають кармінній ретроспективі, усі події, що їх людина бачила за останній життєвий цикл, видно судді й машині, наче на сувої.

— Слушно, — сказав Яма. — Але хіба ти, Теку-архіваре, ніколи не чув про палімпсести — сувої, що їх уже були використали, потім почистили, а відтак використали знову?

— Звісно, але ж пам’ять — не сувій.

— Та невже? — усміхнувся Яма. — Ну, ти ж сам удався до того порівняння, не я. А взагалі — що таке правда? Правда така, якою її зробили.

Він прикурив цигарку й повів далі:

— Ці ченці бачили дивну й жахну річ. Бачили, як я прибрав свого Образу й орудував Атрибутом. Бачили, як Мара робив те саме — тут, у монастирі, де ми відродили принцип агімси. Вони знають, що богу за таке кармінний тягар не загрожує, але збурило та вразило це їх неабияк. А ще ж буде спалення тіла. До цього спалення історія, яку я тобі розповів, має стати в їхніх мізках правдою.

— Як? — запитала Ратрі.

— Цієї ж ночі, цієї ж години, — сказав він, — поки образ тієї події ще палає в їхній свідомості, а думки їхні збентежені, буде виготовлена й закріплена де слід нова правда... Семе, годі вже відпочивати. Твій вихід. Маєш виголосити їм проповідь. Маєш викликати в них ті шляхетні сентименти, ті вищі духовні якості, що роблять людей податливими для божого втручання. Відтак ми з Ратрі поєднаємо сили, і народиться нова правда.

Сем посовався й опустив очі.

— Не знаю, чи зможу. Так давно то було...

— Колишніх будд не буває, Семе. Здувай пил із якихось своїх давніх приповідок. Маєш зо п’ятнадцять хвилин.

Сем простягнув руку.

— Дай-но тютюну й паперу.

Прийнявши пакуночок, він скрутив собі цигарку.

— А прикурити? Дякую.

Глибоко затягнувся, видихнув, закашлявся.

— Втомився я їм брехати, — мовив він зрештою. — Гадаю, річ насправді в цім.

— Брехати? — перепитав Яма. — А хто просив тебе про щось брехати? Зацитуй їм, якщо хочеш, Проповідь на горі. Або щось із «Пополь-Вуху», або щось із «Іліади». Мені байдуже,