Сергій Вікторович Покровський - Мисливці на мамонтів

— Вставай, Уа! — гукнула вона.— Риба в річці! Птахи в гніздах!

Вона ляснула його долонею по спині й голосно засміялася.

Хлопець схопився на ноги, й по всій землянці пролунав його гучний голос:

— Риба в річці! Птахи в гніздах! Хо, хо!

З десяток голосів озвалося йому з усіх кутків. І незабаром цілий гурт дітей, нашвидку натягнувши на себе хутряний одяг, почав збиратися на полювання. На галявині до них пристали діти з землянок інших матерів. Тут дітвора розділилася на дві групи. Дівчатка-підлітки вирушили на узлісся збирати їстівні трави, викопувати корінці та шукати в гніздах пташині яєчка. Кілька хлопчаків, завзятих любителів шукати яєчка, пішли з ними. Друга ватага попрямувала на берег річки. Це були найстарші підлітки. Риболовля потребувала не лише вміння, а й сили.

Рибу добували руками або риболовним списом. Вістря для такого списа виготовляли з кістки. За допомогою списа ловили тільки велику рибу, добути яку було не так-то просто.

Стара Каху, Мати матерів Чорнобурих Лисиць, сама вийшла, щоб провести рибалок.

Опівдні повернулися дівчатка. Вони принесли чимало корінців та їстівних лишайників. В окремий мішок було складено малі пташенята, знайдені у гніздах. Яєчок принесли мало, та й ті були засиджені. Час несіння уже минав. Їжі зібрали немало, але нагодувати нею всіх не можна було.

Знайдені яєчка віднесли насамперед Каху та іншим бабусям, які жили разом з нею в землянці Родового вогню.

Пташенятами нагодували дітей.

Надвечір повернулися рибалки. Вони принесли таки чимало великої риби. Але біда була в тому, що старі люди в Чорнобурих зовсім не їли риби. Це був пережиток сивої давнини: предки племені не знали риболовлі. Лише недавно Чорнобурі перейняли способи риболовлі в жителів Нижнього селища і навчилися пекти рибу на жару.

Але й досі діди, а особливо баби не їли риб'ячого м'яса — гидували. Тільки молодші зважувались їсти печену рибу, та й то лише тоді, коли не було ніякої іншої їжі.

На просторому майданчику запалили вогнище. Біля вогню зібралися всі мешканці селища. Матері кидали рибу просто в лусці на жар, який вони вигрібали палицями з вогнища. Там вона шкварчала й запікалась, поки шкірка не обвуглювалася від жару. Печену рибу роздавали усім, хто хотів. Не давали тільки малим дітям: вони можуть вдавитися кісткою.

Звичай вимагав будь-яку їжу спершу пропонувати старшим. Кращі шматки риби матері віднесли в землянку Родового вогню. Там жила сама Каху, Мати матерів селища Чорнобурих. Там жили старезні баби — охоронниці вогню. Цілими днями сиділи вони навколо багаття, підкладаючи ялинові гілки. Діди по черзі ходили до лісу по хмиз.

Коли жінки принесли рибу, бабусі одвернулись і сердито зашамкали беззубими ротами. Деякі почали плюватись.

Фао, найстаріший серед дідів, згорблений, але високий, підвівся на весь зріст і гнівно замахав кулаками. Його сірі очі грізно блиснули з-під кошлатих брів. Він зненацька рикнув на всю землянку, наче великий ведмідь. Жінки з вереском вискочили надвір і заходилися квапливо жувати їжу, якої не захотіли старші.

Другого дня сонце зійшло золоте і яскраве. Його проміння розігнало холодний серпанок туману над яром і купинястим болотом. Але в землянках матерів довго не відкривалися вхідні заслінки. Вчорашня їжа тільки ненадовго вгамувала голод. У житлі панував півморок. Людям не хотілося вставати зі своїх теплих місць.

Потім заплакали діти. Вони були голодні. Матері сердились і плескачами гамували малюків. Найкраще було немовлятам: вони наїлися материнського молока.

Найголодніші були діди й баби. Вони по черзі виповзали надвір і довго вглядалися в далечину, прикриваючи очі кістлявими долонями.

Сама Каху вийшла на майданчик і пильно дивилася на той бік. Потім вона повернулася до вогню й поманила рукою Фао.

Коли він присів біля неї навпочіпки, вона тихенько прошепотіла йому на вухо кілька слів і показала рукою на землянку Уамми.

У житлі Уамми діти особливо розкричалися. Несподівано хтось сильно штовхнув знадвору дверну заслінку, і вона впала на долівку. В отвір увірвалося світло й холодне повітря. Діти замовкли. Всі злякано оглянулись.

У двері просунулася біла голова, а потім до землянки рачки вповз дід Фао. Він роздивився навколо своїми червоними й сльозавими від їдкого диму очима й підійшов до шкури, на якій сиділа руда Уамма. Фао поплескав її долонею по плечу, мовчки показав пальцем назад, на вихід, і мовчки виліз із житла.

Уамма швидко накинула на себе хутряний одяг і вийшла слідом за ним.

У землянці Каху яскраво палало вогнище. Ялинові гілки тріщали й кидали вгору снопи іскор. Це було не просте вогнище. Це був незгасний вогонь, покровитель усього племені, джерело тепла й світла, оборонець від таємних ворогів та «лихого ока». Сірий дим струминкою здіймався вгору і виходив крізь покрівлю в димовий отвір. Він був відкритий. Дим клубочився під кроквами стелі й виснув над головами. Коли Уамма підвелася на ноги, їдкий гар почав щипати їй зеленаві очі. Вона нахилилась і поповзом наблизилася до вогнища. Навколо сиділи старі баби. Одні з них дуже товсті, інші — тонкі, кістляві й горбаті, всі в зморшках та складках, з дряблою, обвислою шкірою.

Мати матерів Каху сиділа посередині, на краю розстеленого хутра бурого ведмедя. Вона мовчки показала рукою на ведмежу шкуру.

— Танцювати будеш! Оленем! — мовила вона.

Уамма засміялась і скинула з себе одяг. Вона лягла ницьма на шкуру й поклала голову на коліна Каху.

Підійшов Фао. В руках він тримав хутряну торбину, з якої витрусив якісь різноколірні грудочки. Тут була жовта й червона охра, білі грудочки крейди та чорні шматки перепаленої кори.

Все це були фарби первісного художника-чаклуна.

Фао взяв вуглинку й кількома штрихами намалював на смаглявій спині Уамми фігуру олениці—самиці північного оленя — з випростаними в повітрі ногами. Готовий контур підфарбував крейдою та вуглинкою, і стало зрозуміло, що художник зображає весняне забарвлення оленя, коли біла зимова шерсть починає линяти клаптями, а натомість проступають плями коротенької і темної літньої. В передній частині