Йоханна Спірі - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

Коли кізки злизали всю сіль, він звелів:

— Винеси з хати свою чашку і хліб.

Гайді миттю метнулася туди й назад.

Дідусь надоїв від білої кізки повну чашку молока, вкраяв кусень хліба і, простягнувши це все малій, сказав:

— Ось, це твоя вечеря. Поїж та йди нагору спати! Тітка Дора залишила для тебе якісь лашки. Там і сорочечка є, і ще там щось. Візьми, що треба, все в клуночкові в шафі, пригадуєш? А я кози в кошару зажену. На добраніч!

— На добраніч, дідуню! На добраніч! Дідусю, а як їх звати? — загукала вслід старому і козам мала і кинулася за ними в сутінки.

— Біленька — Білка, брунатна — Бурка.

— На добраніч, Білко! На добраніч, Бурко! — гукнула Гайді щосили, бо кози саме зайшли в кошару.

Дівчинка всілася на лаву, з’їла окраєць хліба і випила молоко. Нараз здійнявся такий сильний вітер, що її мало додолу не вкинуло. Тож мала похапцем дожувала вечерю, зайшла в хатину й полізла по драбинці до свого ліжечка. Тільки-но Гайді вклалася в постіль, як оченята у неї одразу заплющилися, і вона заснула так міцно, і спала так солодко, як комусь, мабуть, тільки в найкращому королівському ліжку спиться. Невдовзі потому, як ніч опустила свої темні крила на полонину, ліг у своє ліжко й дідусь. Наступного дня він, як завжди, встане разом із першими промінчиками сонця. А сонце літом сходить у горах дуже рано. Вночі налетів такий дужий вітер, що від його подихів хатина вся аж затремтіла дерев’яними стінами-балками. Він пронизливо завивав у комині, а старі ялини за хатиною колихав із такою люттю, що на них потріскували гілляки. Опівночі дідусь зірвався з ліжка і, промовивши стиха: «їй там нагорі, мабуть, страшно самій», піднявся на горище й підійшов до ліжечка малої. Повновидий місяць час від часу пеленали кудлаті чорні хмари, й тоді ставало темно, хоч в око стрель, але в цей момент він саме виглянув із-за чергової кошлатої хмари і кинув сріблясте пасмо світла через кругляк віконечка просто на личко дитини. В білястому його сяйві запаленіли її щічки. Вона спокійно спала під своєю грубезною ковдрою, поклавши голівоньку на повненьку ручку. Рівномірно посвистувала носиком, і снилося їй, вочевидь, щось дуже приємне, бо з личка не сходив щасливий вираз. Старий дивився на всміхнену дитину доти, поки наступна хмара не закрила місяця, і знову стало темно, тоді повернувся на своє ліжко.

Раннього ранку Гайді розбудив голосний свист, який пролунав, на подвір’ї. З віконечка просто на її ліжечко та сіно навколо нього падав сніп жовтогарячого сонячного проміння, забарвлюючи все у золотистий колір. Спросонку та від сяйва навкруги мала крутила головою і спочатку ніяк не могла второпати, де це вона опинилася. Аж знизу почувся низький голос діда, і тоді все собі пригадала: звідки прийшла та куди потрапила. Отже зараз вона на полонині у дідуся, а не в старої Урсули, яка вже зовсім оглухла, часто дуже мерзла, через що завжди грілася як не на сонечкові коло вікна на кухні, то коло груби. Гайді мусила постійно сидіти в хаті, щоб стара могла її бачити. Часами дівчинці ставало нудно від постійного сидіння в приміщенні і їй так хотілося побігати надворі. Тож мала дуже зраділа, коли прокинувшись у новому помешканні, пригадала собі, як багато нового побачила вчора. І сьогодні вона знову це побачить, сьогодні знову побачить Білку і Бурку! Гайді швиденько встала, похапцем надягла на себе вчорашню одежину. Тривало це лише кілька хвилин, бо одягу було зовсім мало. І, злетівши по драбинці додолу, вибігла надвір. На подвір’ї стояв дідусь, він випустив з кошари Білку з Буркою, і вони вже збиралися приєднатися до решти своїх приятельок в отарі. Гайді кинулася до них, щоб привітатися та й усьому козячому товариству також доброго дня побажати.

— Хочеш із отарою на пасовисько? — запитав дідусь.

Це було якраз те, чого дівчинка найбільше хотіла, й вона аж підстрибнула від радості.

— Але перш ніж піти, мусиш помитися, а то як побачить таку заспану замазуру сонечко, он яке воно чистеньке, аж сяє, ото сміятися з тебе буде! Іди, я там вже приготував все для тебе, — і дідусь показав на великий цебер, повний прозорої водички, що грілася на осонні.

Гайді за кілька стрибків підбігла до цеберка й так довго талапалася у воді та терла долоньками обличчя, поки воно не засяяло, як те сонечко у небі.

Тим часом дідусь зайшов у хатину й кликнув звідти Петруся:

— Агов, генерале козячий, ходи-но сюди та торбу свою візьми!

Здивований хлопчина зайшов і простягнув торбинку, в якій носив свій бідненький обід.

— Ану, розв’яжи! — звелів старий і поклав всередину великий кусень хліба та такий самий кавалок сиру. Петрусь аж укляк на місці, витріщившись і без того круглими оченятами на ці два здоровенні кусні, які були в два рази більші від тих, які він узяв для себе.

— Ось так, тепер іще горнятко, — вів тим часом Вуй. — Мала п’є тільки з горняти, так як ти, зразу від кози, вона не вміє. Ти їй надоїш два повних горнятка молока, вона піде з тобою на пасовисько і буде там аж до вечора. Пильнуй її, щоб часом де на яку скелю не вилізла і не впала звідти. Чуєш?!

В ту хвилю до хижки забігла Гайді:

— Дідуню, тепер сонечко не буде з мене сміятися, правда, не буде? — настирливо допитуватися вона у старого.

Дівчинка старанно витерлася жорстким рушником, який дідусь повісив поруч із цеберком. Вона так ретельно витирала личко, шию, ручки, зі страху бути