Люко Дашвар - Село не люди
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ромчику…
— Ну?
— Що з тобою? Якийсь ти…
— Та думаю… От відсіємося… — І що?
— Та розлучуся…
— Що?! — жінка вухам не повірила. — Ти зі мною розлучишся?
— Розлучуся… Знайду покинуту хату, що ще не обвалилася, перемонтую і буду там…
— От чуло моє серце! Курву знайшов, падло недобите? Кажи! — Раїса вхопилася за сокиру.
— Та хоч убийся! Пішов я… На копу треба.
— Стій, сучий ти сину! У серце плюнув і йдеш?! Усю правду кажи! Чуєш?!
Роман від дверей обернувся.
— От дурна! Поле засіяти треба… Щоб завтра вдосвіта Сашка був мені біля копи.
Катерина моркву копала — аж гай гудів, а вона, клята, все не закінчувалася. Уже й шанівські зі школи додому почали повертатися, а Катя все з лопатою, як солдат із рушницею. — Іще трохи! Впаду, а зроблю! І татко злитися не буде за ліфчика… Тільки б Микола погодився продати за олію! — сама до себе.
Перетягла викопану моркву на сонечко перед порогом, сіла.
— Ну, все!
Гля' — Людка! Катерина підхопилася.
— Люд! Зайди!
— Катька! Чуєш? Я б тебе не минула! Та-а-ка новина… — Людка підбігла, очі горять.
— А що?
— До Шанівки люди приїжджають! Ось! — вихлюпнула.
— Та де?.. — не повірила Катерина. — Їй-бо! Маруся сказала. Учені. Будуть у нашому кургані копатися, бо він, бач, від древньої цивілізації.
— Брешеш? Я на кургані тисячі разів була. Нема там ніякої… цивілізації.
— От ти, Катька, журналів не читаєш і нічо' не знаєш. Під курганом — скарб древній. Точно. Люди ж колись не дурні були. Стільки землі на купу недарма наскладали. Щоб ніяка зараза до їхнього скарбу не добралася.
— Оце так…
— А ти що думала?
— Думала, курган для того, аби…
— Що?
— До неба ближче. І весь світ роздивлятися.
— Одне іншому не заважає, — вирішила Людка. — Ну, піду. Буду готуватися.
— До чого?
— Стиць, Катя! Стільки всього… Магазин завтра приїжджає! Сашка із Сергієм свій сюрприз для нас готують! А ще — ті люди вчені! Як думаєш, двох заколок досить? Чи, може, ще одну в Миколи купити?.. Людка не дочекалася відповіді, побігла геть. Катерина схлипнула.
— Господи! Тут таке… А ще ж дядько Роман чекатиме під копою… Як же мені ліфчика треба!..
Надвечір мамка від закупівельників повернулася, кошики порожні, посміхається.
— Бачу, бачу… Моркву викопано. От і добре. Зараз ми, доню, яблуками займемося. Ану, командуй! Що робитимемо — повидла густого чи…
Катерина до неї.
— Мамо, таке горе…
— Що сталося? — мамка перелякалася, озирається, ніби те горе десь близько треться.
— Та Микола… Людка сказала… Тільки за гроші продаватиме. Олії не братиме. Чуєш, мамцю? Не буде мені ліфчика!
Мамка сіла, кошики в куток кинула. І сміється.
— От тебе, мамо, не розбереш! — Катерина в сльози. — Що тобі радість, що біда, все смієшся! А мені… мені так болить!
А мамка й далі — у сміх.
— От ми зараз твоє горе прикриємо.
— Чим прикриємо?!
— Ліфчиком!
Мамка сунула руку до кишені — і витягла… рожевий гіпюровий ліфчик. Катерина як заверещить!..
— Мамцю! Мамцю!
Ухопила обнову — і до дзеркала.
— Мамцю! Мамцю! От ти в мене… А як не підійде?..
— Підійде. Давай уже, приміряйся скоро. Яблука тре' чистити.
— Та я скоро… Скоро!
Минула година, вже й татко прийшов, а Катерина все перед дзеркалом.
— Що то воно крутиться дзиґою? — татко мамці.
— А ось! — Катерина краєчок халатика відкрила. — Мені матуся ліфчика купила!
— От кляті баби! Так і знав — будемо без вугілля!
— Татку, ну не сердься, — Катерина до нього. І мамка:
— Давай, Льончику, до столу. Вечеряти час. Утомився?..
Уже й повечеряли, вже й яблука втрьох перечистили, коли — стук хтось у двері.
Мамка відчинила:
— Тю! Раїсо! Чи ти п'яна?
— Дарино, позич двадцять гривень, — шепоче Рая від дверей. І хитається.
Коли справа про гроші — татко завжди пильнує. Можна навіть не казати про них, а подумати — все одно вчує. Як почув про двадцять гривень, із кухні вискочив.
— Ану, Рая, зайди… — каже, щоби мамка без нього грошей не тринькала.
Сіли на кухні втрьох — мамка з татком і Раїса Романова. Катерина надвір вискочила — і під вікно: з кухні все чисто чути.
Татко командує:
— А тепер кажи, для чого тобі двадцять гривень.
— Убивцю найму. Хай Романа порішить.
— Та що ти мелеш! — мамка тихо. — Іди собі, бо ще почує хтось. Таке дурне придумати… Аж моторошно.
А татко:
— Та ні, Рая. Не йди. А скажи-но, сусідонько, за віщо ти мого друзяку Ромчика зі світу зжити хочеш, паскудна твоя натура?! — І чого це ти напилася? — докидає мамка.
— Прийшов сьогодні… від копи… Каже: «Ох і набридла ж ти мені, клята Райко! Відсіємося, і піду геть! Розлучуся навіки — і крапка. Хату покинуту поремонтую і буду там жити зі своєю коханкою». Отаке стерво, щоб ви знали! Отаке підле стерво!
Татко аж присвиснув.
— Ну й діла!
А мамка не вірить:
— Раїсо, що ти на Романа намовляєш. Нормальний-бо мужик. Роботящий. Працює від зорі до зорі. І де йому час знайшовся на коханок… Пусте! Він пожартував…
— Не пожартував, — упирається Раїса. — То дасте двадцять гривень?
— Раїсо! — мамка не здається. — Та схаменися, голубонько.
Таж твій Роман із Шанівки — ні ногою. Де йому тут коханку надибати? Сама подумай.
Раїса хитнулася та на мамку — зирк.
— А може, він до тебе бігає, коли Льоньки вдома нема?!
Мамка аж скрикнула.
— Ах ти ж дурна корово! Таке на чесних людей намовляти. Іди собі геть. А ми завтра Романові все чисто перекажемо про твоє лиходійство. Хай би тебе у тюрму забрали чи до скажених. Зовсім із глузду з'їхала.
Раїса схлипнула раз, другий — і як заголосить:
— Ой, людоньки… Що ж мені тепер робити… Зарізав, падлюка, без ножа! Вбив мене й пішов на свою копу… Ой, не можу…
Мамка до неї:
— Та годі вже. Годі. От побачиш, усе добре буде. Татко кашлянув, стілець відсунув, уздовж кухні крокує.
— Так, баби! Слухайте, що я вам скажу. Ніякої коханки в Романа нема, бо якби… Я б знав. Он Залусківський до Тамарки бігає? Бігає, хоч і він, і Тамарка всім очі повидряпують, якщо їм указати, що Тамарчин молодший — точнісінька копія Залусківського. Так?
— Так, — мамка з Раїсою в один голос.
— Тепер далі. Роман як сказав? «Спочатку відсіємося». От і думай, дурна твоя голова. Поки він відсіється, йому всі кишки порве. Не те що про коханку — про маму рідну не згадає. Так?
— Льоню, як добре, що я до вас зайшла. — Раїса сльози
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Село не люди», після закриття браузера.