Люко Дашвар - Село не люди

У селі все про всіх знають. Нічого не приховаєш. Тим більше – палку пристрасть дівчини-школярки Катерини до одруженого чоловіка Романа, батька її однокласника Олександра. Але невдовзі хлопець гине. У його трагічній смерті звинувачують Катю. Дівчина страждає. Та біда одна не ходить... Куди подітися засудженій громадою, наляканій та самотній Каті? Чим завершаться поневіряння нової Лоліти? Чи знайде вона своє щастя? Чи вистоїть під жорстокими ударами долі? Всевишній знає правду і не покине невинну душу на поталу юрбі.

Люко Дашвар

Село не люди

Розділ 1

Глухої, як баба Килина, вересневої ночі, коли мамка від утоми просто засинала під татком, а він, чортяка, все не вгамовувався, тринадцятирічна дочка їхня Катерина сиділа на колінках у траві за домом. Очі — якраз на рівні ремінця, яким затягував штани Роман, кремезний чоловік за тридцять, із загрубілими від важкого руками.

Катерина витерла губи, спитала:

— То це і є любов?.. Слизька…

Роман знітився:

— Це… чоловіче молоко.

— А казали… любов.

– Іди… — наче батогом ото.

— Піду… До побачення, дядечку.

– І чого ти мене дядьком звеш, Катерино?

— А як мені вас звати? Ви ж дорослий, а я малолєтка.

– Іди, — повторив і сам пішов.

А вона ще довго не йшла. Рукою по траві — роси повні долоньки. Умитися лишень вистачить, а хотілося напитися.

– І що воно тепер у роті? Дні зо два відпльовувати ту любов.

Пішла врешті до хати. Повз мамку під татком. Мамка аж прокинулася.

— Доню, а чого це ти досі не спиш? Завтра ж до школи рано…

А ліжко під мамкою й собі підтверджує: ра-но, ра-но…

— Та нічо'… Не просплю.

Уся Шанівка у свідках: сонцю ще ніколи не вдавалося мамку розбудити. Завжди вона попереду. От і сьогодні: надворі тільки сіріє, а мамка вже підскочила. Татка у бік:

— Льончику, сьогодні ж наша черга до череди. Гайда, гайда!

— Устаю вже…

А мамка собі далі. Усіх по ранжиру:

— Катю! Вставай, доню. Допоможеш таткові. Я до курей, потім у контору. Казали, може, олії за трудодні дадуть чи цукру. Льоню, свиням даси?

Тато — ноги вже в штанях, а в голові одне:

— А поїсти?

— А тобі б усе їсти! — мамка сміється. — Буде, буде… Я тільки до курей гляну. І знову доньці:

— Катруся! То допоможеш таткові?

Довелося оченьки розплющити.

— Мамцю, ти ж казала, щоб до школи…

І татко:

— Та чого їй плентатися? Мені зовсім не довіряєш?

Глянув на мамку спідлоба, дверима — грюк! Свиням те грюкання — бальзам на п'ятачки. Татко — грюк, вони у відповідь — рох-рох, мовляв, не барися, мерщій до нас, ми за ніч зголодніли, хоч і не схудли.

Мамка на постіль сіла, Катерину обійняла і на вушко:

— Як не підеш із батьком, знову нап'ється… Корови розбредуться, сусіди скаржитимуться… Ану кажи, які у вас сьогодні уроки? Важливі чи не дуже?

— Уроки як уроки…

— То що?..

— Мамо…

— От біда! Добре вже, збирайся до школи.

— Мамо…

— Та нічо'… Може, якось воно й пронесе. Якщо Ромка до батька не приплентається…

— Дядько Роман казав, що треба трактора терміново зібрати, — ляпнула дівка і язика прикусила.

Мамка з подивом:

– І звідки?.. — Ішла від Людки, а біля кіоску мужики тирлувалися. Почула…

— Отож, доню, біля кіоску. Я б тій Тамарці-бізнесменці всі патли повискубувала. Зараза…

— Зара-а-за! — Катерина — ноги з ліжка. Зойкнула: у п'ятку мов гвіздок хто забив. Мамка з кухні глянула:

— Доню, ти що, боса швендяла?

— Та нічо'…

Дошкандибала до шафки, у шухлядці голку знайшла. Татків одеколон «Лісова пісня» теж згодився. Залила ним усю п'ятку, голкою скабку виколупала, а зверху знов одеколоном. Краса… Татко з двору зайшов — задихнувся:

— Аби добро переводити!

— Та вона лікарем буде, не інакше… — мамка сміється.

— Лікарем… — татко яєшню із салом бачить, а тхне вона йому «Лісовою піснею». — А їсти тепер де?! Надворі?..

— Льоню, вже пів на шосту. Не барися, любчику. До череди треба… — мамка вміє вмовляти лагідно.

До шостої ще хвилин двадцять. Мамка з татком із дому здиміли, а в Катерини ще — справ і справ. Води зігріти, вмитися, запхати у маленький поліетиленовий пакет «Adidas» босоніжки, смугасту хустинку, який не який гребінець із дзеркальцем на ручці… ну й книжки із зошитами, якщо увійдуть. А ще ті коси…

Розплелася. Волосся ноги лоскоче. Катерина бідкається:

— Чи обрізати, поки мамки нема?..

І обрізала би, та знадвору чути:

— Ка-атя! Кать! Ти до школи підеш?

Катерина з дому вискочила:

— Люд! Зайди! Я зараз…

Біля хвіртки — руда Людка при повному параді. У голові дві дивовижні заколки, кожна з картоплину завбільшки: одна на маківці, друга на потилиці. А з-під заколок рідке руде волосся стирчить. Губи червоним наведені, спідничка коротка. Якби не чоботи гумові — картинка. Катерині заздрощі аж дух забили.

— Людка… Ти така красива…

— Цілий ранок збиралася! — Людка дівка серйозна. — А ти? Чекати не буду…

— Будеш, будеш… Та ходи сюди. Я швидко.

Людка заколки помацала — на місці. По вулиці оком пройшлася… Онде Сашко із Сергієм ідуть! Чого ж їй у Катерининій хаті час гаяти?

— Тут почекаю. Збирайся скоріше.

Як для Людки з Катериною, то й Сашко, і Сергій — хлопці дорослі. Уже по п'ятнадцять обом. У школі кажуть, всіх однокласниць устигли перемацати, а може, й того більше.

Людка оченятами стрельнула: і Сашко симпатичний, і Сергій незгірший. Якби ж то їй вибирати! Сашко, хоч і невисокий, зате міцний. А очі… Такі ясно-сині, такі глибокі… Як озера. Та й ніс — нічого, не картоплина. А Сергій, той вищий. І волосся в нього в'ється. І голос красивий, коли матюки не гне. Ет, якби ж то Людці вибирати!

— Привіт, джентльмени. Куди зібралися? — Людка аж занадто голосно вигукнула, навіть Катерина в хаті почула.

У Сашка із Сергієм зранку серйозна розмова. Так захопилися, що Людчине вітання збило їх із пантелику.

— Що? — Сашко аж зупинився. — Людка нам щось криконула?

Сергій іще на своїй хвилі.

— Саня, я от думаю… Спочатку треба дівку знайти… Щоби погодилася. А потім уже… З тим парафіном… У тебе свічки вдома є?

— Не знаю… — Сашко до Людки обернувся. — Люда! Ти нам щось казала?..

Людка чогось розгубилася.

— Вам… Кажу, привіт, джентльмени…

— Знову книжок начиталася?! — розреготався Сашко, а Сергій — руками по матні:

— Джентльмени мають члени! Ти про це, Людка?..

— От дурний! — Людка ледь од сліз утрималася. Хвірткою грюк — і до Катерини в хату.

— Ти скоро?!

Сашко штовхонув Сергія.

— Навіщо ти так?.. Вона ж мала.

— Мала?! А губи вже намазала. І спідниця — аж труси видно.

— Які труси?

— Червоні, — збрехав Сергій і оком не повів. — Не віриш, задери і перевір.

— Пішли… — Сашко на Катеринин дім глянув. — А от, приміром, Катька… Заради неї можна спробувати… того… з парафіном.

— Тоді Людка — моя! — Гоц — і є рішення в Сергія.

— Тільки підготуватися треба. Так усе зробити, щоби вони не втекли, — Сашко йому.

— Саня! Коли