Емілія Бронте - Буремний Перевал

помітив це і вказав кінцем лопати на інші двері, невиразними звуками даючи зрозуміти, що я мушу йти туди, коли вже намірився перебратися на інше місце.

Тож я відчинив двері у дім. Жінки вже повставали: Зілла неабиякими зусиллями роздмухувала вогонь у грубі, а місіс Гіткліф, стоячи на колінах біля вогню, читала при його світлі книгу. Вона з головою поринула у своє заняття, тримаючи руку на рівні очей, щоб захистити їх від жару, і відривалася лише для того, щоб насварити служницю, коли та обсипала її іскрами, чи відігнати собаку, що весь час тицяла свій слинявий писок просто дівчині в лице. Я з подивом угледів тут і Гіткліфа. Він стояв біля вогню, спиною до мене, і тільки-но перестав вергати громи й блискавки на голову бідолашної Зілли, що раз у раз припиняла роботу, зі скрушним зітханням підносячи до очей поділ фартуха.

— А ти, ти, нікчемна… — вибухнув він, повернувшись до своєї невістки, саме коли я ввійшов, і вжив слівце, так само безневинне і добропристойне, як і «качка» або «вівця», але зазвичай позначуване трьома крапками. — Ось ти де — за своїми забавками знову! Всі інші працюють, заробляючи собі на прожиття, лише ти сидиш у мене на шиї! Покинь оту свою бридню та берися до роботи! Не навертайся мені на очі, бо поплатишся за це кожного такого разу, чуєш, негіднице?

— Я покину свою «бридню», бо ви все одно мене змусите це зробити, якщо я відмовлюся, — відповіла молода леді, згорнула книгу і кинула її на стілець. — Та я не робитиму нічого — хоч собі лусніть! Крім того, що мені самій до душі припаде!

Гіткліф замахнувся на неї, та ораторка прудко відскочила на безпечну відстань, очевидячки, добре знайома з його крутими кулаками. Я ж, не бажаючи розважатися посередництвом сімейних чварів (а вони гризлися, як кішка з собакою), хутко ступив до кімнати, щоб погрітися біля вогню, і вдав, наче ні сном ні духом не відаю про попередню сутичку. В обох вистачило тактовності, щоб припинити сварку: Гіткліф від гріха подалі впхав руки до кишень, а місіс Гіткліф, закопиливши губу, відійшла у дальній куток кімнати і всілася там, граючи роль непорушної статуї впродовж усього мого перебування там. Та цей час збіг досить скоро. Я відмовився від сніданку і з першим же проблиском денного світла поквапився вийти на свіже повітря — таке чисте й спокійне, проте холодне, мов незримий лід.

Не встиг я відійти вглиб саду, як господар дому загукав мені, щоб я зупинився: він проведе мене через вересове пустище. Він таки вчинив добре, бо весь схил пагорба перетворився у суцільний бурунистий білосніжний океан. Та ця картина була оманливою: під бурунами ховалися зовсім не пагорби, а заметені снігом рівчаки, а справжні пагорби — скупчення шлаку з вугільних кар'єрів — зовсім зникли з карти, яка закарбувалася у моїй пам'яті після вчорашньої прогулянки. Я ще тоді помітив обіч шляху, за шість-сім ярдів один від одного, рядок кам'яних стовпців, що тяглися через усе поле; вкопані в землю та побілені вапном, вони мали позначати шлях у темряві чи у разі такого снігопаду, як зараз, що поховав під пеленою снігу всі довколишні болота й стежки.

Та зараз від цих стовпців не було й сліду, окрім брудних цяток, що там-сям визирали з-під снігу. Крім того, мій супутник весь час застерігав мене від необачних кроків, вказуючи, де треба звернути праворуч, а де — ліворуч, хоча мені здавалося, що я йду точно по вигинах стежки.

Дорогою ми перекинулися кількома словами, і врешті він зупинився біля паркової брами Трашкрос-Грейнджу, завваживши, що тут я вже не зможу забейкатися у нетрі. Прощаючись, ми обмежились лише недбалим кивком голови, потому я рушив уперед, звірившись лише на власні сили, бо сторожа у його будці ще не було. Ворота були на відстані двох миль від маєтку, проте, гадаю, я примудрився пройти всі чотири, блукаючи поміж деревами та провалюючись у сніг по шию, — втіха, яку можуть цінувати тільки ті, хто її пережив. У будь-якому разі мої мандри не могли тривати вічно: рівно о дванадцятій я увійшов до будинку, згаявши на кожну милю відстані від Буремного Перевалу по годині.

Уся челядь у особі економки та її підлеглих із вигуками поспішила мені назустріч. Вони вже й не сподівалися побачити мене живим. Всі як один вирішили, що я запропав у вчорашній хуртовині, і радилися, як їм вести пошуки мого тіла. Я наказав їм заспокоїтись, — адже тепер вони бачать, що я повернувся живий-здоровий, — і, втомлений як собака, поплентався нагору. Там, перевдягнувшись у сухе і з півгодинипоходжаючи з кутка в куток, щоб зігрітися, я перебрався до кабінету, зморений нанівець. Мені навіть не стало сили насолодитися теплом вогню та філіжанкою паруючої кави, звареної служницею вмисно для відновлення моїх сил.

Розділ четвертий

Як же все-таки легко люди підпадають під чужий вплив і пливуть за течією! Я, що тільки-но вирішив триматись подалі від будь-якого товариства і дякував долі, яка закинула мене у таке Богом забуте місце, я, слабкодухий невдаха, що боровся зі своїми песимістичними настроями и відчуттям самотності аж до вечора, був зрештою змушений капітулювати. Вдавши, що хочу розпитати про господарські справи, я забажав, щоб місіс Дін посиділа зі мною під час вечері — я щиро сподівався, що вона почне про щось провадити і пожвавить мене своєю розмовою — або принаймні приспить.

— Ви живете тут уже досить довгий час, — повів мову я, — здається, якось говорили, що вже шістнадцять років?

— Вісімнадцять, сер. Я приїхала сюди, щойно одружилася хазяйка, щоб прислуговувати їй. Після її смерті хазяїн залишив мене тут за економку.

— Он як!

Запала мовчанка. Я побоювався, що вона не така вже й балакуча — хіба що тільки коли мова заходить про її особисті проблеми, які навряд чи здадуться мені цікавими. Вона сіла, склавши руки на колінах і поринувши у важкі роздуми, а за кілька хвилин у неї вихопилося:

— Ат, відтоді так усе змінилося!

— Так-так, — докинув я, — і ви багато чого хорошого звідали на віку, правда?

— Багато. І поганого теж.

«О, якраз зверну розмову на сім'ю мого орендодавця! — подумав я. — Чудовий привід зав'язати розмову. Та й ота гарненька дівчина-вдова — хочеться мені знати її історію: чи з цих країв вона родом, чи, що ймовірніше, з якихось екзотичних земель, тому й грубі тутешні аборигени не бажають ви знати її за свою». З цим наміром я поцікавився