Курт Воннегут - Галапагос

Так от, мільйон років тому, 3 серпня 1986 року, чоловік, якого звали Рой Хепберн, лежав на смертнім одрі в своєму затишному, чепурному будиночку в Іліумі, штат Hью-Йорк. І найбільше оплакував він у ці останні години те Що вони з Мері ніколи не мали дітей. Він навіть не міг наполягати, щоб його дружина народила дитину від когось іншого після його смерті, оскільки Мері вже вийшла з того віку, коли народжують дітей, йшла.

— Ми, Хепберни, приречені на вимирання, як дронти',- проголосив Рой і став безладно перелічувати безліч інших видів живих організмів, що обернулись на древі еволюції на сухі гілки — гілки без плодів, без листя: — Ірландський лось, білодзьобий дятел, тиранозавр… — Він продовжував цей перелік без кінця й краю. На завершення, однак, у нього раптом проклюнувся стриманий англійський гумор. І він зробив два кумедні додатки до цього скорботного списку істот які справді канули у вічність, не лишивши нащадків. — Віспа, — мовив він а вслід за цим: — Джордж Вашінгтон.

До самого свого кінця Рой ані на мить не взяв під сумнів те, що його доконав радіацією власний уряд. Він казав Мері, а також лікареві й сиділці, які не відходили від нього, бо кінець уже міг настати щохвилини:

— Якби на мене розгнівався лиш всемогутній Бог!.. Мері подумала, що це його остання репліка перед тим, як має опуститися завіса. І справді, після цього вигляд у нього став зовсім як у мерця.

Та зненацька, секунд через десять, його посинілі губи знов заворушились.

— Я скажу тобі, Мері, що таке людська душа, — прошепотів Рой, не розплющуючи очей. — Тварини її не мають. Це — та твоя частка, яка знає, коли твій мозок трохи з'їхав з колії. Я це завжди знав, Мері. Не міг із цим нічого вдіяти, але знав.

А потім Рой приголомшив і Мері, і решту присутніх. Раптом він сів, випроставсь і широко розплющив палаючі очі.

— Дай Біблію! — наказав він так гучно, що його почули б у найдальшому куточку будинку.

Доти Рой під час хвороби жодного разу релігійних тем не торкався. Вони з Мері не ходили до церкви, не зверталися до молитов навіть у найскрутніші хвилини, але Біблія в них десь була. Але де — цього Мері напевне не пам'ятала.

— Дай Біблію! — повторив Рой. — Жінко, дай Біблію! — Доти він ніколи не називав її «жінкою».

І Мері пішла шукати Біблію. Вона знайшла її в спальні для гостей, поряд із Дарвіновою «Подорожжю на судні „Бігль“» та «Повістю про двоє міст» Чарлза Діккенса.

Рой трохи підвівся на подушках і знов назвав Мері «жінкою».

— Жінко, — сказав він, — поклади руку на Біблію й повторюй за мною: «Я, Мері Хепберн, даю дві урочисті обіцянки моєму коханому чоловікові на його смертнім одрі».

І Мері проказала ці слова. Вона думала, навіть сподівалася, що ті дві обіцянки будуть досить нісенітні — приміром, учинити позов проти уряду, — і вона навіть змоги не матиме виконати хоч одну з них. Та їй не пощастило.

Першою обіцянкою було докласти всіх зусиль, щоб якнайскоріше знов вийти заміж, не гаючи часу на тугу й жаль до себе самої.

Друга полягала в тому, що вона в листопаді вирушить до Гуаякіля і за них двох візьме участь у «Круїзі віку до витоків природи».

— Мій дух супроводжуватиме тебе в тому круїзі на кожному кроці,- сказав Рой. І помер.

І ось Мері в Гуаякілі й підозрює, що й у неї самої мозкова пухлина. І мозок керує її діями: вона саме скидає чохла зі своєї червоної вечірньої сукні, яку в думці називає «сукня для Джеккі», бо серед пасажирів у круїзі мала бути й Жаклін Кеннеді-Онассіс, і Мері хотілося мати перед нею ошатний вигляд.

Та, нишпорячи в шафі, Мері збагнула, що в Онассісової вдови напевно вистачить глузду утриматись від поїздки до Гуаякіля — адже тут повсюди солдати, вони патрулюють вулиці й дахи будинків, риють окопи, кулеметні гнізда в парках…

Скидаючи з сукні чохла, Мері зрушила плічка, й сукня впала на підлогу, утворивши на ній безформну червону купку.

Мері не стала її підіймати, бо була певна, що ніякі земні речі їй уже не знадобляться. Проте позначати її ім'я зірочкою час іще не настав, їй пощастить прожити ще тридцять років з гаком. Навіть більше, Мері доведеться певним чином використати деякі життєдайні субстанції на цій планеті, тож їй судилося стати, без сумніву, найвизначнішим експериментатором в історії людського роду.

11

Якби Мері Хепберн мала намір підслуховувати, а не вбивати себе, вона могла б, приклавши вухо до задньої стінки у шафі, почути в сусідньому номері приглушені голоси. Але Мері не мала ні найменшого уявлення про сусідів праворуч 1 ліворуч, бо минулої ночі, коли приїхала сюди, нікого з них ще не було, а потім вона вже не виходила з номера.

А тим часом приглушені голоси належали Дзендзі Хірогуті, комп'ютерному генію, та його вагітній дружині Хісако, викладачці ікебани — японського мистецтва аранжування квітів.

Сусідами Мері з другого боку була сліпа дівчина Селіна Макінтош, дочка 'Ендрю Макінтоша, та її зряча собака, теж жіночої статі, на кличку Казашка. Мері не чула собачого гавкання тому, що Казашка ніколи не гавкала.

А не гавкала вона, як і не гралася з іншими собаками, не прислухалася й не принюхувалась ні до чого цікавого, не ганялася за іншими тваринами, які завжди були природною здобиччю для її предків, через те, що коли була ще цуценям, людські істоти з великим мозком демонстрували їй свою зненависть і забирали в неї їжу щоразу, як тільки вона заходжувалась робити щось із переліченого вище. З самого початку вони дали їй зрозуміти, що на цій планеті природні собачі інстинкти протизаконні — всі без винятку.

У неї видалили статеві органи, щоб на поклик статі теж ніколи не відгукувалась. До речі, перелік дійових осіб моєї розповіді невдовзі має скоротитися до одного самця й багатьох самок, у тім числі й суки. А втім, Казашка, внаслідок хірургічного втручання, самкою вже давно не була. Вона, як і Мері Хепберн, з еволюційної гри вибула. Свої гени ні та, ні та нікому передати не могли.

З кімнати Селіни й Казашки внутрішні двері вели до апартаментів життєрадісного Селіниного батька, фінансиста й авантюриста Ендрю Макінтоша. Він був удівець і цілком міг би порозумітися з удовою Мері Хепберн, оскільки обоє були палкі прихильники туристських екскурсій. Та їм не судилося зустрітись. Як я вже казав, 'Ендрю Макінтош, як