Раїса Петрівна Іванченко - Княгиня Ольга

—     Забери і викинь, коли хочеш мати поміч від наших богів. Або вкинь у Дніпро — і нікому не кажи. Той, хто знайде його, загине...

Бояриня вдивлялась у золоті кружальця грецьких та арамейських злотників, які колись дарував їй Олег, хотіла побачити те, що бачив цей чародій. І не бачила. Каже: викинь!.. А чи знає він, як воно дістається людям? Звідки його везуть? І кому дарують?..

Почала згрібати тремтячими руками розсипані дзвінкі круглячки, знову зав'язала у вузлик й засунула за пасок. Вона викине, якщо звершиться воля її.

—   Я зроблю се, коли поможеш Чурині моєму.

—   Помогти йому можеш у цьому тільки ти... Іди... Гордина звелася з колін, осмикнула важкі поли чорного навершника. Певно, вона сама найліпше допоможе синові. Золото всюди дорогу прокладає...

Мовлять, княжич Гліб навчається у того книжникаподільського, що батько його сліпий тесля. Чуриня теж буде у тій схолі. Діти боярські неохочі до навчання. Але не її син. За науку вона добре заплатить книжнику. Наперекір цьому злоречивцю знайде для свого сина місце на Горі!..

І поїхала на Поділ...

Книжник вельми здивувався. Дорослий син боярині бажає учитись? Це добре. Але тільки з осені він братиме нових виучнів. Тепер відправляє отроків у болгарську землю, щоб навчились і грецької, і латинської мови, щоб уміли священні книги переписувати для київських церков. Восени хай і приходить Чуриня.

—     А княжич Гліб теж піде у болгарську землю?..— обличчя боярині Гордини ніби засвітилось усіма сіточками дрібних зморщок . Її старечі, вже зів'ялі уста умедливо всміхались.

—     Який княжич?

—     Котрий старший — Гліб.

—     І він піде, як захоче.

—     То й Чуриня нехай іде з ним. Аякже!

—     Чуриня ще не вивчив ні аз, ні буки... Чого йому йти туди, він і читати не вміє.

—     Нічого, колись вивчиться. А вже любитиме княжича Ґліба за те... Служитиме йому в усьому. Ось я тобі й плату принесла — візьми оце... Та не кажи княгині...

—     Чого не казати?

—     Що Чуриня мій син...

—     Чому не казати?

—     Не любить вона мене, І Чуриню не захоче...

—     Думаю, що не так сина, як тебе...

Бояриня Гординя вислизнула з хатини. Ущухло шарудіння її цупких оксамитів. Щось намислила бояриня... Може, хоче у такий спосіб помиритись із княгинею чи якийсь підступ готує. Може, хоче повернутись на Гору... Спливали перед очима тремтячі її руки, умедливий голосок. Навіщо вона залишила стільки золота? За яку зраду хоче купити його? Як ужалений, схопився на ноги й кинувся навздогін.

—    Боярине! Гей!... Спиніть її!..— хтось перепинив повоз, на який уже всілась Гордина. Вона почекала, доки Степко добіжить до неї.— Ось!.. Ти забула... Забери!.. Мені не треба...

—    Се я на твою схолу!.. Що ти, Степку!

—    Твого Чуриню задарма вчитиму. Як усіх. Не кидай мені це золото — це чужий гріх!.. Забери!..

Він втиснув той вузлик в її долоні й побіг назад. Гордина заціпеніла. І цей відмовився... І, мабуть, ще й княгині скаже...

—   Жени швидше звідси! — кинула до повозника. Відчувши в її голосі зачаєну лють, той шалено уперіщив батурою по кінських спинах...

Не знала, куди їхати і кого ще просити. Чуриня ж вірить у її всемогутність і чекає на неї... Вона не може обдурити його віру. Так, вона тоді поїде до самої княгині. Вона повиниться перед нею, не хоче носити на душі своїй давній гріх перед Ольгою.

—    До Вишгорода! — це було несподівано для повозника. Він возив бояриню ще за Олега і знав багато чого.

—    До княгині Ольги? Не віриться!

—    Не твоє діло...— повозник ще раз уперіщив коней по крупах.

Чим ближче до Вишгорода, тим тривожнішало на душі. Це ж її дім! Її дворище... Колись їй волостель київський поставив у дарунок, і вона загородила його високим парканом. Веліла посадити навколо верби. Веліла ставок прочистити. Тепер усе це прибрала до рук тиха княгиня. Як і її життя, і її долю...

Втім, вона не мусить показати новій володарці Вишгорода, як люто її ненавидить. Бояриня Гордина уміє переступати через свою ненависть, як і через гордість, бо вона всесильна у своїй терпеливості й приниженні задля своєї мети. Вона знесе все! Все! Буде просити... прощення, миру. Бо жадає вознестись із глибин забуття, у котре вкинула її доля.

Княгиня була вражена її прибуттям. Бояриня Гордина хоче з нею говорити? Про що? Зрештою, Ольга тепер тут, у Вишгороді, як у золотій клітці за ґратами, оточена гострими мечами Асмуда і його варяжинів. Вона тут чекає на Ігоря... Князь бариться... Чи ж кине їй під ноги її отчину дунайську? На Почайні, мовив боярин Кривченя, недавно стали гості із Корсунської країни, Мовили, князь із раттю своєю з'явився в таврідській землі, побрав багато городів і гаваней на Боспорі Кіммерійському, і в гирлі Дніпра, і на Білобережжі... Виходить, він пішов проти ромеїв — за Дніпровський торговий шлях, не через Подунав'я... Від чекання княгиня знемагала. Може, яку вість тяжку привезла їй бояриня.

Обережно розглядала похилену постать Гордини. Та несміло переступила дуже знайомий поріг і завмерла.

—   Прости, княгине! — гаряче зашепотіла бояриня.— Винна єсть перед тобою. Давить мою душу гріх давній. Не можу .жити без твого прощення. Прости… — бояриня упала на коліна, тіло її здригалось в німих риданнях. Може, вперше у житті в її серці й справді прокинулось щире каяття. Може, й справді великий тягар гріха привів забуту всіма бояриню на поріг княгининої світлиці... Може, істинно так і є, що непрощені гріхи перетворили її життя в суцільне катування. Таки ж знає Ольга, що немає на світі більшої кари для людини, як пекуч усвідомленого власного гріха...

—     Хай тобі Бог простить, Гордино, Моєї руки не буде на тобі...

—     Присягаюсь і я: ні рука моя, ні мисль не будуть супроть тебе, княгине.

Бояриня звела до Ольги заплакані очі. Чула, що їй і справді стало легше на душі і на совісті, бо в її словах була та правда, яка вихлюпнулась мимохіть, але яка чаїлась у ній так глибоко, що навіть ніколи не давала про себе знати. Таки ж нині відчула і те, що та її усвідомлена вина перед Ольгою червивила її життя. З нею щось таке скоїлось — неясне... Але відчувала: щире каяття очистило її сумління й душу і Ольжине прощення дало їй якусь ніби окриленість, надію, всесильність...

Княгиня повірила їй