Григорій Соломонович Глазов - Приватне доручення

— Ось що, — промовив Карпенко. — Цю ніч я, звичайно, пробуду у вас. А завтра переправите куди-небудь понадійніше.

Ярема скубнув вуса. Гроші похитнули його впертість.

— То зразу так не можна, пане начальнику. Вранці я поїду поговорю спершу з деким, а потім вирішимо, як бути. А поки що роздягайтесь і лягайте. — Він вийшов в іншу кімнату, буркнув на жінку — Завісь вікна, дура.

Минуло з півгодини. Крізь дрімоту почув Карпенко приглушену розмову, що лунала за стіною:

— Завтра поїду в Стопачі. А ти забери в Іванчуків нашу керосинку. Їм лише кота позичати можна: він хоч сам додому повернеться.

Карпенко насторожено дрімав. Схопився від того, що на ґанку хтось затупотів і, захлинаючись, заметався на ланцюгу пес. Чулася метушня, а потім упало щось важке. Карпенко схопився і вихопив пістолет. Але очі йому раптом засліпило світло з сильного кишенькового ліхтарика. Владний голос наказав:

— Кидай зброю!

Клацнули затвори автоматів. В розкрите вікно знадвору влетів промінь світла і, схрестившись з першим, вперся в обличчя Карпенка.

— Здавайся! — повторив той же голос.

І не встиг засліплений Карпенко опам'ятатися, як сильний удар вибив з його руки пістолет. Довелося підняти руки. Коли засвітили лампу, він побачив лейтенанта-прикордонника і двох бійців. Ввели Ярему і поставили в куток, поруч. Обшукавши затриманих, прикордонники почали оглядати хату і двір.

Карпенко, спочатку розгубившись, тепер був зовні спокійний. Він навіть попросив дозволу сісти — боліла нога. Сидячи в кутку, він обхопив толову руками і втупився в підлогу. Ввійшов сержант і поклав на стіл невеликий ящик, обтягнутий мокрою резиною.

— Рація. В криниці була, товаришу лейтенанте.

Ярема повів очима на сержанта.

Коли затриманих виводили в двір, Карпенко мигцем побачив заплакане рябе обличчя господині, що стояла біля печі. Ярема навіть не глянув у її бік. Він лише похмуро кинув:

— Віддаси Кравчисі 25 карбованців.

— Припинити розмову! — крикнув сержант.

Їх посадили в кузов закритої брезентом вантажної машини. Сюди ж вскочили прикордонники, клацнули дверцята кабіни — і машина рвонула з місця.

Розділ IV

ТРИВОЖНІ ДНІ

Степаничев зі своєю оперативною групою розмістився в одному з кабінетів обласного Управління.

Було вже за північ, а генерал ще працював. Хто добре його знав, відразу зрозумів би, що недаремно вночі сидить генерал. Лише дуже важливі справи могли примусити його працювати в цю пору. Не любив він нічних недосипань і відучав від них своїх підлеглих. «Вночі треба спати, — говорив винному, — а працювати вдень. Ми не сови. А якщо не вмісте планувати свою роботу — йдіть в нічні сторожі. Я вам допоможу влаштуватись в найближчому універмазі Ага, Дзержинський? По-перше, не забувайте, що жив він в інший час. Так. А по-друге, ви не Дзержинський, І подібні порівняння намагайтесь робити не при мені».

Педантичний до дрібниць, генерал не любив метушні і нерозпорядливості, що іноді передували якій-небудь операції. Під час підготовки до неї він був подразливий і жовчний, квапив підлеглих, намагаючись якомога швидше розпочати найголовніше. В цьому, можливо, проявлялася перейнята від батька-селянина любов до порядку в своєму господарстві і довгі роки праці в такому апараті, де приблизність і хаос нетерпимі.

З сусідньої кімнати лунав безперервний дріб друкарських машинок, Секретарка приносила Степаничеву віддруковані сторінки. Прочитавши чергову сторінку, він товстою червоною рискою щось підкреслював і, повертаючи секретарці, робив зауваження.

Ось і зараз секретарка подала генералові кілька сторінок. Проглянувши їх, він похитав головою.

— Передрукувати ще раз. Скажіть друкарці, що по-російськи слово «сума» пишуть з деяких пір через два «м». А є ще «сума», пам'ятаєте, як в пісні співається, — і він, на немалий подив секретарки, впівголоса заспівав: — «Бродяга, судьбу проклиная, тащится с сумой на плечах». Ото так. А друкарці передайте, що я їй словник куплю. Він допоможе.

Збентежена секретарка вийшла. Два співробітники, що сиділи за сусіднім столом за картою, перезирнулися і схилилися ще нижче. Ввійшов полковник-авіатор і звернувся до генерала, продовжуючи, очевидно, перервану раніше розмову:

— Ваше припущення, товаришу генерал, підтвердилось.

Степаничев пригладив йоржик сивуватого волосся і з цікавістю подивився на льотчика. Пальці його машинально вертіли товстий олівець.

— За даними постів повітряного спостереження, цей літак перетяв наш кордон в 14-му квадраті, тримаючи курс на південний схід.

— Значить, він ішов прямо в гори? — запитав генерал.

— Так точно. В горах локатори його загубили. Він ішов, очевидно, нижче хребта. Повертаючись, різко повернув на південний захід, хоч це набагато збільшувало шлях назад.

— Чи могла тут бути навігаційна помилка?

— Виключено. Порушники дуже добре знали курс. Мої винищувачі перехопили літак учора в З години 15 хвилин, а вперше він був помічений в 2 години 51 хвилину.

— Заждіть, — генерал зупинив жестом полковника. — Авер'янов, давайте сюди карту. Ось вам, товаришу полковник, червоний олівець і лінійка. Намалюйте всю вашу розповідь. — Схиливши набік голову, Степаничев слідкував за упевненими помахами руки авіатора, що наносив дані на карту. — Так, — похвалив генерал. — Так. Отже, вони перебували над нашою землею 24–26 хвилин?!» «Єрої»!

— Так, доки ми їх не приземлили. Якщо врахувати швидкість бомбардувальників цього типу, кут між польотом в глиб країни і зворотним курсом, то можна гадати, що вони були в цьому місці.— І полковник ткнув олівцем в ту частину карти, де було написано «Вороняча ущелина».

— Ну що ж, припустимо. Тимчасово. Логіка тут все ж є.— Генерал звівся з-за столу. — А на ваших пілотів, полковнику, будемо разом писати листи для нагородження. Дякую вам.

Ввійшла секретарка і поклала на стіл віддруковані аркуші.

— Все закінчено, товаришу генерал-майор. Це останні сторінки.

— Помилок багато? — посміхнувся Степаничев.

— Немає, я сама перевірила, — серйозно відповіла вона.

— Ось як, самі? — жартома перепитав він. — Тоді викликайте Васю. Нехай розвезе машиністок по квартирах. Адже пізно вже. А словник я все ж їм куплю. Ви теж ідіть відпочивати, Клавдіє Петрівно. На добраніч.

— До побачення.

Генерал повернувся до столу, подивився в блокнот. Зав'язавши папку з паперами, він поклав її у величезний, на всю стіну, сейф. Коли на столі був наведений порядок, тобто кожен папірець ліг на наперед відведене місце, генерал сів на диван і, ляснувши долонею по його тугій оббивці, запросив полковника присісти поруч. Під міцним збитим тілом полковника зойкнули й осіли пружини.

«Здоровий хлопець!»

— Як вас величати, товаришу полковник?

— Гліб Артемович.

— Я думаю, Глібе Артемовичу, що «пора б уже й щось поїсти. Вітю, — звернувся генерал до ад'ютанта, — роздобудьте, будь ласка, нам чайку і бутербродів.

Принесли чай і бутерброди. Полковник не чекав повторного запрошення.

— Скажіть, Глібе Артемовичу, чи можливий нічний прицільний стрибок