Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

доволі лиховісна. Майже добравшись до його підніжжя, дорога ця роздавалась, утворюючи круглий рівний майданчик — традиційне місце двобоїв. Спустившись нижче, Арман розгледів би акуратно складену в його центрі купку кісток — пам’ятник усім колишнім та майбутнім визволителям.

Арман не став спускатися. Він злетів так високо, що земля внизу затягнулася ніби туманом, і крізь туман цей до болю в очах вдивлявся в дорогу, в дороги, в усі шляхи й стежки ближньої й далекої округи… Але вони були пустельні, порожні й покинуті, і ніде не здіймалася хмара куряви під копитами баского коня, і не зблискувала на сонці зброя, і жоден лицар не поспішав на допомогу полоненій принцесі…

І тоді він заревів, могутньо, страшно, зі стовпом полум’я з глотки й димом з ніздрів, і ревіння його прокотилося над морем, і в далеких прибережних селах люди, бліднучи, шепотіли заговори й заклинання.

Драконяче ревіння повалило Юту навколішки. В першу секунду вона уявила, що ящір виявив її втечу й розлютився надміру; в наступний момент здоровий глузд узяв гору над страхом, і принцеса розсудила, що звір кричить над морем, а втеча відбулася в замку, і виходить, жахливий крик її, Юти, безпосередньо не стосується. Упевнившись у цьому, вона зважилася встати й продовжила свій шлях.

Вона шукала вихід із замку — і раз у раз поверталася до порога своєї спустілої в’язниці. Прийшов час зневіритись, одначе вона мужньо жувала сухий корж, сьорбала воду із джерела й знову вирушала плутати в темних коридорах.

Удалині знову заревів дракон — але тихіше, слабкіше, сумніше.

Наступного дня день він розгублено блукав замком із пляшкою в невірній руці; темні коридори чергувалися з темними ж сходами, а кімнати були або замкнені, або порожні.

Нарешті, він спіткнувся об якийсь поріг і встав, тупо розглядаючи приміщення, яке несподівано з’явилося перед ним.

Кімната ця віддавна називалася Органною, хоча споруда, яка захаращувала її, не була схожа на орган. Швидше на величезні бджолині стільники, або багату крамницю посуду, або на мозаїку — тендітну іграшку велетня.

Проте, це був музичний інструмент — вірніше те, що від нього залишилося. Велетенський інструмент віджив своє й був непотрібний — але Арман все ж любив бувати в Органній кімнаті, розглядати срібні завитки, які прикрашали остов інструменту, клацати пальцями по товстих трубах із світлого металу й стирати пил з безлічі кришталевих скляночок, кульок, вигадливої форми посудин, що розташованих поодинці та гронами. Іноді він намагався видобути зі споруди подобу музики, але спроби ці не приносили нічого, крім роздратування.

Арман позіхнув. Нескінченне кружляння над дорогами зовсім доконало його; сльозилися запалені від вітру очі. Тьмяні срібні труби музичного чудовиська знущально спотворювали його віддзеркалення. Але навіщо він, власне, з’явився сюди?

Похитнувшись, він повернувся й пошкандибав туди, де юрмилися пляшки на чорному від часу столі, де жеврів камін, де порожніли два крісла.

Юта сиділа на сходинці гвинтових сходів, підібгавши під себе босі ноги, і марне намагалася прогнати розпач, що охоплював її. Вибратися із замка не було змоги; свобода лише посміялася з неї, відімкнувши двері в’язниці. Юта залишалася в ув’язненні, тільки в’язниця її стало більшою, обросла коридорами без виходу й лабіринтами, і тепер знесиленій принцесі ввижався зотлілий кістяк, що сиротливо притулився до стіни на поїдених часом сходах.

Юта в знеможено заплющила очі. В темряві замиготіли шматочки, уривки образів та спогадів.

Вона побачила чомусь стару добросерду гувернантку, що навчила читати спочатку її, Юту, а потім і молодших сестер; гувернантка розповідала щось, жваво жестикулюючи, змахуючи рукою із затиснутим у ній гусячим пером. Потім це образ стерся, а на зміну йому прийшов інший — парк палацу, ранній ранок, важке від роси листя, терпко пахне мокра трава, а вона стоїть на галявині й чекає когось, хто повинен прийти — але все не йде… І коли очікування стає нестерпним — здригаються гілки в глибині парку, дощем обпадає на землю роса, і той, довгоочікуваний, з’являється.

Юта бачить спочатку тільки темний силует між стовбурами, потім стовбури розступаються — і, посміхаючись переможно й безтурботно, на галявину виходить Остин.

Юта дивиться — і не може відірватися, заворожена. А Остин підходить все ближче, блакитні очі його сяють, він простягає руки, ніби збираючись обійняти Юту…

Сон обірвався.

Безглуздо посміхаючись, Юта сиділа на сходинці гвинтових сходів, ноги її оніміли, шкіра посиніла від холоду та вщерть покрилася сиротами — але все це не мало вже значення.

Сон був віщим. Остин прийде.

Накульгуючи, потираючи то тут, то там, Юта рушила навмання, знову й знову петляючи коридорами замку.

Арман відірвав щоку від столу — він заснув сидячи й тепер не розумів зненацька, що його розбудило.

Він спробував піднятися — і завмер на середині руху.

Далекий звук, досить приємний і тим більше немислимий у цих стінах, пробився з невідомого джерела й змусив Армана відкрити рота.

Мара?

Він пригадав із подивом, що в його сні цей звук уже був присутній, але там він був зрозумілий і доречний. Сон, однак, закінчився. А звук …

Звук повторився. Арман висмикнув з потилиці волосок.

Довгі хвилини тяглися в тиші, перш ніж звук виник знову.

Тоді Арман з несподіваною легкістю покинув крісло й заглибився в лабіринт переходів.

Він рухався впевнено й безшумно, завмираючи, коли стихав звук, і поновлюючи рух, коли звук поновлювався та вказував йому напрямок. На підході до Органної кімнати його зустрів могутній, дивовижної краси акорд.

Останній стрибок — і захеканий, трохи приголомшений Арман увірвався- таки в оселю музичної руїни.

Ще танули в повітрі останні ноти. Перелякано розгойдувалися кришталеві скляночки, вдаряючись одна об одну, але звуки їхніх зіткнень зовсім не були схожі на ті, дивовижні, що приманили Армана в Органну кімнату.

Він зупинився, хижо озираючись. Громадина мовчала, неначе вирішивши зберегти свою таємницю; у кімнаті ж на перший погляд нікого й не було.

На перший погляд.

Арман люто звів докупи брови. Процідив страшним голосом:

— Виходь.

Йому відповіддю була тиша, і навіть скляночки, які досі боязко подзенькували, потроху заспокоювалися.

— Виходь, — повторив Арман зловісно. — Ліпше буде.

Ніякої відповіді. Армановіздалося, що срібні труби музичного чудовиська зсуваються щільніше, аби приховати когось, хто за ними причаївся.

Арман повернувся, начебто збираючись іти, але на порозі кімнати знову різко обернувся:

— Ну?! Мені самому за тобою лізти, або що?

Йому здалося, що в глибині споруди щось ворухнулося.

— Рахую до п’яти, — заявив він голосом, що не терпить заперечень. — Після цього викликаю пацюків, і вони з’їдають тебе прямо у твоїй затишній схованці. Раз.

Тиша.

— Два, — Арман схрестив руки на груди. — Три.

Так, там, за строєм срібних труб,