Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

хтось ховався. Зараз хитрун знову ворухнувся, і відразу гойднулося гроно кришталевих кульок.

— Чотири, — продовжував Арман.

Потроху, неохоче, раз у раз за щось чіпляючись і щось зачіпаючи, на світло вибирався хтось, вимазаний пилом і павутинням з голови до босих п’ят.

— П’ять, — невблаганно закінчив Арман, і перед ним постала Юта — принцеса Верхньої Конти.

Лахміття, на яке перетворилося бальне плаття, могли б принести своїй власниці чималий статок, коли б вона надумала жебракувати на ринкової площі. Волосся скуйовдилося, а довге обличчя схудло, через що довгий ніс здавався вже зовсім надмірним.

Довго ж я буду чекати на визволителя, подумав Арман.

Принцеса дивилася на нього з-під лоба, і в її темних очах був страх, але не було паніки.

— І що ж ми будемо робити? — поцікавився Арман з фальшивою добродушністю. — Що роблять зазвичай із бранцями, які вдаються до втечі? Здається, їх кидають у колодязь до змій?

Юта наїжачилася ще більше. Сказала тихо й з гідністю:

— Я що, давала вам обіцянку — не тікати? Це моє законне право… Будь-якому в’язневі дозволено тікати, якщо його погано стережуть…

Арман насупився:

— Погано стережуть? А як тобі вдалося вибратися, принцесо?

Відповіддю йому було горде мовчання. Арман обійшов бранку по колу, міркуючи вголос:

— Двері були замкнені заклинанням. Що ти можеш тямити в заклинаннях, принцесо? Може, ти вибралася через щурячу нору або ще якусь діру, га?

Юта пирхнула — обурення на якийсь час пригнітило її страх:

— Могли б і ліпше заклинання дібрати, дорогоцінний пане драконе! Я ці двері відмикаю й замикаю, як у себе вдома…

Звичайно, вона відразу пошкодувала про сказане, тому що Арман неприємно ошкірився:

— Он як?

І, взявши Юту за плече, підштовхнув до розчинених дверей Органної кімнати, захлопнув ці двері перед її носом та пробурмотів крізь зуби:

— Хорра-харр…

Юта спостерігала за ним з-під лоба.

— Ну, — посміхнувся Арман, — тепер покажи, принцесо, як ти це робиш. Відімкнеш — помилую.

Юта знизала плечима, глузливо на нього глянула й сказала ніби знехотя:

— Рраха-ррох…

Двері рипнули й вічинилися. Юта ступнула за поріг, начебто збираючись гордовито вийти.

— Серед людей не користуються цим заклинанням, — глухо сказав за її спиною Арман. — Як ти його знаєш?

Юта обернулася:

— Ключик ліворуч — ключик праворуч… Ясно ж, що треба все заклинання вимовити навпаки!

Якийсь час Арман й Юта дивилися один на одного просто в вічі.

— Добре, — зронив нарешті Арман, і Юта чомусь відчула раптом певне полегшення. — Добре. Обіцяв помилувати — і помилую… Тільки… — тут у голосі його знову зазвучали суворі нотки обвинувача, — як ти насмілилась, принцесо, з’явитися сюди, і що ти тут робила?

Юта втягла голову в плечі. Дійсно, яка горгулья її вкусила, нащо було торкатися цих кришталевих горщиків? Клята цікавість…

Тепер вона попалася, несправедливо й по-дурному, і в найкращому разі її знову замкнуть, як вівцю в кошарі…

— Що я робила? — пробурмотіла вона, намагаючись говорити якомога наївніше. — Що я робила? Нічого… особливого. Я… грала.

— Грала?!

Арман розгорнув Юту за плечі — трохи грубо — і підвів впритул до очікувально стихлого музичного інструменту.

— Грай зараз.

Принцеса перелякалася не на жарт. Очевидно, вона зробила щось жахливе, по дурості в цьому зізналася, і тепер на неї чекають знущання й кара.

— Ні… — пробелькотіла вона блідими губами. — Я не те хотіла сказати…

Арман підняв очі до вкритої патьоками стелі:

— Грай. Як ти грала? Так? — він постукав пальцем по найближчій кришталевій скляночці.

Юта мовчала, стиснувшись у грудочку. Арман гучно втягнув у себе повітря. Двісті років він не розмовляв з особами жіночої статі, та й взагалі ні з ким не розмовляв, окрім себе. Йому було дуже складнододати своєму хрипкому голосу відтінку, який з певним перебільшенням можна було б назвати м’якістю:

— Ну, послухай, принцесо, я тебе не лякаю, не б’ю тебе, не кричу навіть… Ти ж грала, поки мене тут не було? То зіграй зараз, а я хочу на це подивитися.

Юта схлипнула й вирішила, що втрачати однаково нема чого. Удома вона любила гратися з кришталевими келихами — водити вологим пальцем по їхньому краї й слухати мелодійний звук, що при цьому лунав.

Вона боязко озирнулася — Арман відійшов, щоб не лякати її.

Тоді вона швидким хлопчачим рухом запхнула пальця до рота, послинила, потім ступнула вперед і провела по краю найближчої скляночки.

М’який, чистий, незвичайний звук народився під замурзаним пальцем, сповнив скляночку, розбудив грона прозорих куль, які відгукнулися резонансом; розрісшись і збагатившись, звук посилився срібними трубами, відбився від кам’яних стін і вразив свого єдиного слухача — Армана.

Юта провела пальцем по краю іншої скляночки — звук змінився, тепер це був акорд. Арман, спантеличений, туго накручував на палець висмикнутий з потилиці волосок.

Юта перестала грати й обернулася.

Вона очікувально дивилася на нього — довготелесе дівчисько в лахмітті, а музичний велетень за її спиною все співав, не бажаючи замовкати після тисячолітнього мовчання.

Арман із зусиллям глитнув. Запитав тихо:

— Ти коли-небудь бачила такий інструмент, грала на ньому? Де?

Юта перевела подих — небезпеки, здається, не було. Відповіла несміливо:

— Ніде не бачила… У нас такого немає… Я просто, ну, здогадалася, як ви на ньому граєте…

— Як Я на ньому граю?!

Юта відсахнулася. Арман, напевно, міг налякати кого завгодно.

Увечері вона сиділа в кріслі, у залі, перед каміном. Це було те саме крісло, у якому вона вперше отямилася, опинившись у замку й сприйнявши Армана за визволителя. Спогад цей тепер змушував її червоніти.

Ютине лахміття змінили тепер якась хламида з Арманових скринь — він слушно вирішив, що принцеса не повинна виглядати, як бродяжка, це може відвернути визволителя в найостаннішу мить. Юта помилася й зачесалася; склянка випитого вина забарвила її впалі щоки здоровим рум’янцем і допомогла на деякий час забути про свої пригоди. Арман, сидячи по іншу сторону стола, зазначив з подивом, що в бранки досить ясний й осмислений погляд — хоча, звичайно, це не затьмарює відвертих вад її зовнішності.

— Так ви не ки… кинете мене в колодязь зі зміями? — бурмотіла Юта неслухняним язиком.

— Подивимось, — задумливо відповідав Арман. — Не кину, якщо не будеш совати носа куди не слід… Замикати тебе, бачу, марно, але ходити будеш тільки туди, куди я дозволю… Забудь думати про непослух! Пам’ятай про пацюків, про змій… — він подумав, чи не обернутися на дракона з метою залякування, проте не мав уже ні бажання, ні сил.

* * *

Остин наснився їй ще раз — але якось розмито, невиразно, і вона не могла згадати свій сон. І всеж щоразу, вкладаючись увечері на солом’яний матрац, вона довго думала про контестарського принца й