Ірена Ігорівна Карпа - Піца Гімалаї

Соня не відреагувала.

— Все, мені пора вже скоро. — Соня махнула офіціанту. — До речі. Якщо захочеш перестати займатися фігньою, в мене є для тебе роботка.

Кожен раз, коли Редька чула слово «роботка», навряд чи малась на увазі цікава, креативна, добре оплачувана посада з перспективою закордонних поїздок і подальшого розвитку. Цей раз не був винятком:

— Мій партнер один відкрив піцерію…

— Паздравляю, — криво всміхнулася Редька.

— Ну і там не проста піца…

— А золота?

— Можна і так сказати, — посміхнулася Соня. — Там всілякі інгредієнти типу чорних трюфелів… — на секунду Редьці здалося, що Соня зараз ловить ці трюфелі на стелі. — …Та інших люксових речей. Багатікам, знаєш, не важливо, що піца — то їжа простолюду. Варто набухати в неї чорної ікри чи м’яса лобстера — розбирають за страшні гроші. Це як та мода на суші з салом була.

Редьку пересмикнуло.

— Ну і шо мені з того? Колоти лобстерів горіхоколом за п’ятнадцять гривень на годину?

— Лобстерів горіхоколом не колять. — Соня дістала гаманця й витягла з нього гроші за обід.

— Ну?

— Тобі дадуть мопед. Будеш швидко піцу розвозити по місту. Пробки, сама знаєш, ліпше оминати тротуарами. Ти в нас — хамка ще та, тобі не звикати.

— Я на велосипеді…

— Та яка різниця. Платять тобі двісті баксів на тиждень — жирні гроші як на кризу — плюс чайові такі, що ці мальчики, — Соня кивнула на офіціантів, що гиготіли коло шинквасу, — хором подусилися б. То шо — візьмешся?

— Не знаю… — в Редьки вкотре майнула думка про її даремну вищу освіту.

— Подумай. Варіант хороший. У мене телевізійники знайомі за чотири тисячі гривень фігачать за трьох зараз. Так що вісімсот чистими плюс чайових мінімум стільки ж — жирнюча сума. Стане тобі на твої Ґоа і без спекуляцій джіпіесами коло метро.

Редька кивнула, підвелася, дістала з кишені гордих 50 гривень, поклала їх на стіл — цього мало вистачити за порцію момо з сиром і розсекреченою кінзою — і вийшла з «Момо Bar».

«Цікаво, — подумалось на виході Редьці, — чого то всі пишуть “І вийшов у ніч”, і ніхто не каже, що “вийшов у день”?..»

Не припиняючи ще злитися на поблажливий тон великої Соні, вона вже подумки витрачала ще не зароблені гроші. Її наздоганяв запах смаженого часнику з барної кухні. Дивно, як такого запаху не цуралася її ідеальна сестра.

Хороше місце цей момо-бар. Хоча б жуєш гімалайське їдло, якщо вже не бачиш Гімалаїв. Як там у когось із філософів? Існують тільки ті об’єкти, котрі ми осягаємо в цю мить?.. Втім, Редька десь краєчком мозку підозрювала, що насправді гори ці завжди є. Чого б то їх інакше кликали Вічними Горами? Якщо довго іти на південний схід і дивитися достатньо високо вгору, Гімалаї точно мусять показатися. Тільки спершу ти не відрізниш їх від хмар над деревами й будинками.

9

Редька тішилася новенькому мопеду, як дурень торбі. Не зважаючи ні на холод, ні на матюки водіїв, особливо люб’язних до дівчат на двоколісному транспорті. В Редьки вже був до цього велосипедний імунітет.

Всю цю катавасо-містику з вухами і картами вона навмисно не пускала собі в голову. Навіть якщо Соня і була права — а вона тата знала явно краще — і навіть якщо все це віддавало татовими мутками, то й що з цього? Якого це дідька їй раптом у все це встрявати? Бо випадково опинилася в його квартирі?

— Так там хто завгодно міг би жити, папугай який-небудь гаварящий… — Редька намагалась не думати про те, що хтось чатився саме з нею, писав саме її ім’я на конверті й слав повідомлення на її мобільний.

Бо ж хіба тато коли до неї серйозно ставився, щоби вона тепер серйозно ставилась до цих невияснених обставин? Та й якби було тут щось насправді варте, тато обов’язково написав би Соні.

— Так що не паритись і швидко заробляти свій нехитрий кеш, — постановила Редька.

Нова Редьчина робота і справді була нескладною. Заїхати в крихітний дворик на Подолі, зайти в зелені двері (Редька припускала, що то кухня, а як піцерія виглядала спереду, її не дуже то й цікавило), взяти в товстуна у дурнуватій шапці коробку з логотипом «2 Pizza», адресу для доставки й листочок, на якому про доставку клієнт мав розписатися, і мчати щодуху, поки піца із трюфельними лобстерами та іншим збоченням не перетворилася на коржик із привокзального кіоску.

Сто доларів їй заплатили авансом, у перший же день. Чайові давалися і справді щедрі: мінімум — двадцять гривень (жлобський мужчинка в дешевому лискучому костюмі), фантастичний максимум — двісті (красива тьотя з чолкою, що ховала сліди підтяжок лиця). Якісь клієнти були щасливими, якісь нервовими — тік у них, чи чого так по сторонах оглядатися? Одне було незмінним: її привітання «Піца пош?», і зворотня репліка «Пріпейд замовлення». Чи, у випадку поглибленого знання багатіками рідної мови, «Пріпейд заказ». Відтак коробка з їдлом у неї забиралася, на листку швидко ставився підпис, листок вона ховала в целофановий файл і клала в наплічник, не забуваючи широко посміхнутися для потенційного підняття суми чайових.

Сьогодні була п’ятниця. Кінець її насиченого — як мінімум, вихлопними газами київських авто — скутерно-піцового трудового тижня. Лишалося ще два замовлення. Про них товстун у шапці повідомив Редьці телефоном вже тоді, коли вона блаженно милилася пити пиво з друзями в «Бабаї» на Пушкінській.

— Це точно?.. — безнадійно перепитала Редька.

— Точно. Жду мінут чєрєз трідцать максімум.

Редька дивом доїхала за п’ятнадцять: швидше почнеш — швидше буде пиво зі смаженою картоплею й печерицями.

Зелені двері кухні, що завжди через погану вентиляцію були навстіж, тепер чогось були закриті. Редька постукала, почекала. Зарано вона. От халепа. Товстун чогось дзвонив їй із номеру, котрий не визначається.

— Теж мені, кінозірка… — звела очі горі Редька.

Чекати було ліньки. Натисла на клямку сильніше. Двері піддалися. Всередині нікого не було. Тільки піци чемно лежали на поличці. Чотири чогось, а не дві. Коло піц адреси на листочках. І файли з папірцями.

«Дві так дві», — вирішила Редька, схопила дві ближні коробки і швидко вшилася, поки товстий не вернувся і не навантажив її додатковою роботою. Будь-яка жадібність має свої межі. Навіть Редьчина