Володимир Діброва - Андріївський узвіз

в лікарню для вчених. Вона сидить поруч і вертається додому тільки тоді, коли його підключають до крапельниці. Його нижні кінцівки, праву руку й щелепу конфісковують на вході в лікарню. Тепер йому належить лиш голова, яка час від часу закочується в поверхові сни. У тих снах заклопотані лікарі гострять скальпелі, нянечки тягають з підсобки судна, а зять у куточку чекає на його інструкції.

Що таке "андрогенні студії"? питає його чоловік.

Зять мовчить.

Щось, мабуть, міркує чоловік, пов’язане з сексом. Він згадує про розрив зі своєю коханкою.

От ви, письменники, повчає він зятя, останнім часом відкрили для себе секс. Так?

Зять киває.

А я його закрив. То що ж мені, я тебе питаю, тепер лишається? Га?

Зять не відповідає.

Хіба що радості дефекації. От ти, наказує чоловік зятеві, візьми і опише це. Зганьби наше останнє табу. Проречи свіже слово. Кинь світло на те, що коїться в нужниках. Там тепер вся наша насолода.

Зять вислизає з палати, щоб виконати наказ.

Чекай, спиняє його чоловік. Я ж тепер паралітик! Я нічого не відчуваю. Із мене будь-що будь-коли може вилізти. Я вже нічого не контролюю. Нічого! Ти чуєш?

Так, каже зять, чую.

Ну то скажи що-небудь.

Що саме?

Що хочеш.

Для чого, питає зять, ви мене викликали?

Ти не виправдав, каже йому чоловік, моїх сподівань. Ти обманув мене. Ти і твої перевесники. Ви — не письменники. Ви — охоронці красивих слів. Я ж думав, ви нам розкажете, що з нами з усіма відбувається. Виведете нас, нарешті, на світовий рівень. Щоб нам було чим пишатися. А ви, як я тепер бачу, нарцисисти, пустоцвіт, пшик!

Зять не згоден.

Якби я свого часу, кричить на нього чоловік, мав стільки свободи… И якби у мене були такі можливості… Мене б весь світ зараз носив на руках.

Вас і так зараз, кривиться зять, носять.

Каліч ти, ричить на нього чоловік, виродок!

Я згоден, каже зять і береться за подушку.

А все тому, каже чоловік, що ви не бачили смаженого вовка!

Так, каже зять, не бачили. Зате у мене все попереду.

От, каже чоловік, прикрутять тобі хвоста, тоді…

Не встигнуть!

Зять кладе йому на голову подушку й гупається зверху.

Чоловік намагається пригадати зятеве ім’я, щоб дістати його хоч запашним словом, бо копнути родича де слід він не має змоги.

Гарні новини, каже йому хтось і стягує з обличчя подушку. Яскраві медичні світила провели консіліум. I було прийняте рішення повернути вам кінцівки. Разом із рештою тіла. Беріть його, будь ласка, користуйтеся.

Не може бути!

А ви перевірте.

Лівою рукою чоловік щипає себе за праву ногу, і нозі це не подобається. Він згинає ноги в колінах, тулить їх до грудей і витискає з кишок характерний звук.

Вражений зять відскакує.

Дякую, каже він, задихаючись.

Ні, вмить добрішає чоловік. Він, тобто зять, якщо розібратися, хлопець що треба. I, між іншим, небезталанний. Колись він писав гарні вірші. Чоловік і досі пам’ятає один з них. Про осінній сад. Про те, як північний вітер гойдає гілля. Один дрібний листочок відривається й падає. До нього нахиляється філателіст. Зирк — а це не листок, а поштова марка пекла.

Зять, прикриваючи ніс, розвіюється разом із бронебійним запахом.

* * *

Як ви, питає його лікар, почуваєтеся?

Почуваюся я, каже він, добре.

Це добре. А ще як?

Погано.

А ви ж як хотіли?!

Я так не хотів.

I я вас розумію. Але обстеження виявило у вас стенокардію. Вона ж грудна жаба. Це — по серцю. А по інсульту — будуть проблеми з пам’яттю й з мовленням. Не виключена і загальна розмагніченість.

Розмагніченість, повторює чоловік.

Подякуйте, каже лікар, що параліч відступив.

Я дякую.

Це, я вам скажу, якесь чудо. З вашим діагнозом, каже лікар, можливі потьмарення, пробадіння, галюцинації, відсутність координації й логіки. Як у вас зараз з цим?

Чоловік розкриває рота, але думки розбігаються, немов дворняги від гицеля.

Це — воно, каже лікар. Але ви тим не переймайтеся.

Не буду, каже чоловік.

Йому це не складно. Ні голова його, ні руки не годні тримати нічого важкого. Хіба щось легке і коротке.

За всю свою практику, каже йому лікар, я не бачив, щоб параліч відступав так швидко. Скільки часу ви в нас провели?

Так, каже йому чоловік.

От бачите! Тому ми завтра виписуємо вас. Я підготував папери. Переночуєте — і на свободу. Що ви на це скажете?

Так, каже чоловік.

Це — все, на що зараз здатні його органи мовлення.

Але ви будете у нас під наглядом, обіцяє лікар. Бережіть судини. Вони у вас слабенькі. Приймайте лецитін. Бо він виводить холестерин. Пийте гінко. Воно транспортує кисень і пожвавлює обіг крові. В аптеках усе зараз є. Ну й, само собою, дієта.

Ра-ди-ку-літ, каже чоловік, маючи на увазі, що, коли на нього звалилася ця халепа, він був її прийняв за радикуліт.

Розтирайтеся, каже йому лікар, не дослухавши. Прикладайте тепло. Або холод.

А-а?…

Або — або. Перевірте при нагоді. І дослухайтеся до себе. Які у вас ще до мене питання? Будь ласка.

Чоловік хоче знати, чому так сталося. І чому саме з ним.

Лікар каже, що на те