Анджей Сапковський - Останнє бажання

стьожки й заходився чимскоріше замотувати собі шию, знаючи, що немає вже часу, що ось-ось зімліє…

Встиг. І таки знепритомнів.

У Визимі, за озером, півень, розкуйовдивши у ранковій вільготі пір’я, хрипко прокукурікав утретє.

8

Побачивши білені стіни і дерев'яну стелю, Геральт упізнав кімнатку над кордеґардією, де мешкав, готуючись до поєдинку. Поворухнув головою і, скривившись від болю, застогнав. Шия виявилася забинтована — туго, щільно і вправно.

— Лежи, відьмаче,— сказав Велерад.— Лежи, не рухайся.

— Мій… меч…

Велерад похитав головою.

— Очевидно, тебе цікавить срібний відьмацький меч? Він тут, не бійся. І меч, і скринька. І три тисячі золотих. Так, так, мовчи! То я старий дурень, а ти справді мудрий відьмак. Фолтест уже другий день це торочить.

— Другий день?

— Атож, другий. Нівроку вона тобі розпанахала шию — можна було крізь ту дірку всередину зазирнути. Усі твої нутрощі роздивитись. Один Бог знає, скільки з тебе крові витекло. Щастя, що ми зразу по третіх півнях туди побігли. У Визимі ніхто не спав тої ночі. Не випадало. Добряче ви там галасували! Моя балачка тебе не стомлює?

— А королівна?

— Королівна як королівна. Худа, правда. І недорікувата якась. Рюмсає безперестанку. Під себе сюсяє. Але Фолтест каже, що то минеться. Має надію. А ти як гадаєш, Геральте?

Відьмак заплющив очі.

— Гаразд, я вже йду,— сказав Велерад підводячись.— Відпочивай. Але слухай, Геральте, поки я не пішов, скажи мені — навіщо ти хотів її загризти? Чуєш, Геральте?!..

Відьмак спав.

Голос розуму – 2

1

— Геральте.

Його розбудили сліпучі промені сонячного світла, що наполегливо пробивалися крізь щілини в ставнях. Здавалося, сонце, що було вже високо, досліджувало кімнату своїми золотими щупальцями. Відьмак прикрив очі долонею, непотрібним неусвідомленим жестом, від якого ніяк не міг позбутися,— адже досить було просто звузити зіниці, перетворивши їх у вертикальні щілинки.

— Уже пізно,— сказала Неннеке, розкриваючи ставні.— Ви заспалися. Іоле, зникни. Миттю.

Дівчина різко підхопилася, нахилилася, дістаючи з підлоги накидку. На руці, у тому місці, де щойно були її губи, Геральт відчував цівку ще теплої слини.

— Стривай…— непевно сказав він. Вона глянула на нього й швидко відвернулася.

Вона змінилася. Нічого вже не залишилося від тієї русалки, того сяючого ромашкового марення, яким вона була на зорі. Її очі були синіми, не чорними. І всю її вкривало ластовиння — ніс, груди, руки. Ластовиння було дуже привабливе й пасувало до кольору її шкіри й рудого волосся. Але він не бачив його тоді, на зорі, коли вона була його сном. Він із соромом і жалем відзначив, що ображений на неї — адже вона перестала бути мрією — і що він ніколи не вибачить собі цього жалю.

— Стривай,— повторив він.— Іоле… Я хотів…

— Помовч, Геральте,— сказала Неннеке.— Вона однаково не відповість. Іди, Іоле. Поквапся, дитино моя.

Дівчина, загорнувшись у накидку, поспішила до дверей, шльопаючи по підлозі босими ногами, збентежена, порозовіла, неспритна. Вона вже нічим не нагадувала…

Йєннефер.

— Неннеке,— сказав він, натягаючи сорочку.— Сподіваюся, ти не в претензії… Ти її не покараєш?

— Дурник,— фиркнула жриця, підходячи до ложа.— Забув, де ти? Це ж не келія й не Рада старійшин. Це храм Мелітеле. Наша богиня не забороняє жрицям… нічого. Майже.

— Але ти заборонила мені розмовляти з нею.

— Не заборонила, а вказала на безглуздість цього. Іоля мовчить.

— Що?

— Мовчить, тому що дала таку обітницю. Це одна з форм самопожертви, завдяки якій… А, що там пояснювати, однаково не зрозумієш, навіть не спробуєш зрозуміти. Я знаю твоє ставлення до релігії. Стривай, не одягайся. Хочу зирнути, як гоїться шия.

Вона присіла на край ложа, спритно змотала із шиї відьмака щільну лляну пов'язку. Він поморщився від болю.

Відразу ж по його прибуттю в Елландер Неннеке зняла жахливі товсті шви із шевської дратви, якими його зашили у Визимі, розкрила рану, привела її до ладу і перебинтувала заново. Результат був наявним — у храм він приїхав майже здоровим, ну, може, не цілком рухомим. Тепер же він знову почував себе хворим і розбитим. Але не протестував. Він знав жрицю довгі роки, знав, наскільки великі її пізнання в цілительстві і яка багата й різноманітна її аптека. Лікування в храмі Мелітеле могло піти йому тільки на користь.

Неннеке обмацала рану, промила її й почала сваритися. Усе це він уже знав напам'ять. Жриця не пропускала нагоди побурчати щоразу, як тільки їй на очі попадалася пам'ятка про пазурі визимської принцеси.

— Жах якийсь! Дозволити звичайнісінькій упириці так спотворити себе! М'язи, жили, ще трохи — і вона роздерла б сонну артерію! Велика Мелітеле, Геральте, що з тобою? Як ти міг підпустити її так близько? Що ти збирався з нею зробити? Відтрахати?

Він не відповів, тільки кисло посміхнувся.

— Не корч дурні гримаси,— жриця встала, взяла з комода сумку з медикаментами. Незважаючи на повноту й невеликий ріст, рухалася вона легко й навіть із шармом.— У тому, що сталося немає нічого потішного. Ти втрачаєш швидкість реакцій, Геральте.

— Перебільшуєш.

— Зовсім ні,— Неннеке наклала на рану зелену кашку, що різко пахла евкаліптом.— Не можна було дозволяти себе поранити, а ти дозволив, до того ж дуже серйозно. Прямо-таки згубно. Навіть при твоїх неймовірних регенеративних можливостях пройде кілька місяців, доки повністю відновиться рухливість шиї. Попереджаю, тимчасово втримайся від бійок із жвавими супротивниками.

— Дякую за попередження. Може, ще порадиш, на які гроші жити? Зібрати півдюжини дівчат, купити фургон і організувати пересувний бордель?

Неннеке, знизавши плечима, швидкими впевненими рухами повних рук перев'язала йому шию.

— Учити тебе жити? Я що, твоя мати? Ну, готово. Можеш одягатися. У трапезній чекає сніданок. Поспіши, інакше будеш обслуговувати себе сам. Я не збираюся тримати дівчат на кухні до обіду.

— Де тебе знайти? У святилищі?

— Ні,— Неннеке встала,— Не у святилищі. Тебе тут люблять, але по святилищу не вештайся. Іди погуляй. Я знайду тебе сама.

— Добре.

2

Геральт уже вчетверте пройшовся по обсадженій тополями алейці, що йшла від воріт до житлових приміщень і далі убік утопленого в стрімчасту скелю блоку святилища й головного храму. Після коротких роздумів він вирішив не повертатися під дах і звернув до садів і господарських будівель. Там кілька послушниць у сірому робочому одязі просапували грядки й годували в курниках птахів. В основному це були молоді й дуже