Ірен Віталіївна Роздобудько - Все, що я хотіла сьогодні…

Я дивилася за вікно і думала: що далі, що далі…

Так бувало безліч разів: я їхала на роботу заздалегідь, години на дві раніше, ніж починалася моя зміна, і просто ходила туди-сюди по вулицях. Часом сідала в «Будинку кави» і вдавала, що на когось чекаю: поглядала на годинник, крутила головою.

І відчувала себе самотньою.

Дуже-дуже самотньою.

Хоча для цього не було жодної підстави.

Не могла зрозуміти, звідки в мене береться це відчуття?

Думала: чого ти хочеш, чого тобі не вистачає?

Від цих запитань я завжди гублюся, не знаю, як на них відповідати. Коли Вадим сварить мене, він завжди так питає — і я нічого не можу сказати у відповідь. А про що говорити? Про те, що ти хочеш саме в цю мить — чи взагалі? Певно, від цього запитання гублюсь не лише я. Спробуйте на нього відповісти. І заплутаєтесь. Певно, заплутаєтесь…

Легше перерахувати те, чого не хочеш.

Нині я не хотіла повертатися додому і лягати в ліжко. Адже тепер мені доведеться досить тривалий час провести в ньому.

А взагалі, я не хотіла помирати…

10 годин 25 хвилин

…не хотіла помирати.

Ми їхали через міст. Очам було боляче дивитися на природу — така вона була красива, нереально красива.

Потім, уже ближче до центру, перед очима майнув напис на магазині: «Оптика», а трохи нижче: «Діагностика. Лінзи. Оправи» — і я попросила водія зупинитися.

Я вже казала, що мріяла про лінзи, аби лише не носити на носі цю коричневу оправу. Точно! Не знаю, чи буде це неабияким вчинком, але, принаймні, я зроблю те, про що мріяла кілька років. Маю право.

Я увійшла до магазину. Він щойно відчинився. За прилавком сиділа мила жіночка в халаті й накрохмаленому очіпку та щось писала в зошиті.

— Я вас слухаю… — привітно кивнула вона.

Я пояснила, що хотіла б зняти окуляри і поставити собі лінзи.

— Проходьте до кабінету, — сказала жіночка. Потім вона тицяла паличкою в літери.

Потім сказала, що, звісно, лінзи — не проблема і вона готова поставити їх хоч зараз.

— Якого кольору ви хотіли б? Прозорі чи з відтінком? Я обрала прозорі. І вона допомогла мені вставити їх в очі. Я підійшла до дзеркала.

— Бачите, який ефект! — прокоментувала жінка. — Красуня!

Я згадала, як ми з Іркою товклися перед люстром (це та подруга-однокласниця, про яку я розповідала) і шалено ненавиділи себе, і здивувалася тому, як сьогодні все змінилось: я дивилася на себе майже з ніжністю. Мене більше не дратував мій зріст, через який мене завжди ставили на фізкультурі першою, довге неслухняне волосся пшеничного кольору, світлі (я завжди казала — «поросячі») очі, що тепер дивилися на світ не крізь зменшувальне скло. Я була в джинсах і светрі. Але якби змінити це все на яку-небудь красиву сукню, то…

Я заплатила сто вісімдесят гривень і вийшла з магазину…

10 годин 40 хвилин

…вийшла з магазину і відчула дивну річ.

Важко пояснити, що саме відбулось. Оскільки я людина досить приземлена і люблю пореготати, то я б зробила таке порівняння: надувний матрац! Ось він, матрац, лежить, згорнутий і нікому не потрібний, притрушений пилом чи тальком, мов цупка клейончаста ганчірка, із зібганими заломленими краями, невизначеного кольору, — і от його починають надувати чи накачувати повітрям. І він розгортається, поволі набуває форми, стає пружним, стає справжнім маленьким човном, готовим плисти по морях-океанах!

Ось приблизно таке сталося зі мною. Аж груди розпирало так, що стало важко дихати. Певно, я могла б злетіти в повітря і стати першим летючим матрацом в океані хмар.

Хоча на небі не було жодної хмарини. А все — через найменше виконане бажання. І трохи через те, що на дні моєї склянки, якою була моя душа, лишилося зовсім мало живильної вологи. І кожен ковток здавався неймовірно смачним.

Що далі?

Навпроти магазину стояв костьол. Я була там давно, на якомусь концерті, а потім довгі роки мріяла потрапити туди, але ніяк не вдавалося, бо Вадим не дуже любив слухати класичну музику, а самій ходити туди не дуже зручно. Цікаво, що там тепер?

Двері відчинено. Я наважилася зазирнути досередини, адже почула, що звідти лунає музика. Мабуть, репетиція.

Дивно, але на вході мене ніхто не затримав. Я швидко увійшла в темряву і сіла в останньому ряду. В костьолі дійсно йшла репетиція. Грали Баха.

Це була фуга «Всі люди мають померти».

Дуже вчасно!

Я відразу впізнала її. Вона не схожа на інші — найкоротша, надто монотонна і тиха, в ній, мов у нерухомому морі, плаває лише одна нота, зникаючи і знову піднімаючись на гребінь. Я уявила, як у потоці монотонної мелодії плаває паперовий човник із маленькою запаленою свічкою. Ця свічка зникає і знову виринає, але човник не бореться з потоком — він бореться лише з собою, намагаючись тримати свічку рівненько до самого кінця мелодії…

Господи, подумала я, слухаючи все це, коли стану перед тобою — я не проситиму прощення. Хто я така, аби щось говорити в цю мить?

Але, Господи (музика, музика підносила мене до склепіння, під самісінькі ЙОГО очі!), покажи мені сьогодні ті квіти, які я бачила в дитинстві, дай мені краплю меду на язик, витри мої сльози, зроби так, аби я не відчула болю.

Ти завжди давав мені терпіння і поміркованість — скинь їх із мене хоча б на хвилину, аби я побачила світ таким, яким він є!

Тільки зроби це просто зараз!

Сьогодні! Адже потім я нічого не посмію просити! Як пінгвіни, риби та інфузорії…

Я так і не дізналася, чи доплив човник, — мелодію увірвав стукіт дерев'яної палички по пюпітру і голос:

— З третьої ноти ще раз!

Я не стала слухати ще раз, а підвелась і вийшла.

Але через те, що почула музику в костьолі, а скорше — через те, що змогла промовити цю імпровізовану молитву під час музики, мені стало так легко, ніби я дійсно злетіла до небесного моря. І це море було безмежним.

У ньому було безліч потаємних життів.

Це я знала давно.

Я дуже люблю дивитись на небо.

Особливо тоді, коли мені сумно, чи дістають якісь проблеми, чи я на когось чекаю, чи просто стою на тролейбусній зупинці й мені нудно. На такі випадки в мене є найкращі ліки: просто поглянути вгору.

І все, що робиться в цю мить під ногами, стає дрібним і несуттєвим.

Небо, мов велетенське дзеркало, відбиває все,