Ірен Віталіївна Роздобудько - Все, що я хотіла сьогодні…
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я сказала, що мені пора.
Сказала так упевнено і чітко, що він розгубився.
День добігав кінця. Я попросила викликати таксі.
І назвала адресу — за два квартали від свого будинку.
І більше ні про що не хотіла говорити.
Ми їхали крізь ніч, крізь залите вогнями місто. Воно було таке гарне…
Я завжди була в ньому — із тобою. Як я могла думати, що блукаю по ньому сама?!
Ось там, на гірці, під парасольками, ми любимо пити пиво — влітку, а взимку обов'язково приїжджаємо під засніжені дерева відкоркувати пляшку шампанського. А потім йдемо вечеряти о-о-он в той ресторанчик внизу. На воді. Там грає наш знайомий піаніст. Ми ніколи не їмо, коли він грає…
Потім ми їдемо в цей мотель — і сувора тітка мовчки дає нам ключі від нашого номера. Вона заздрить нам. Вона вважає, що ми — дивна пара: так давно разом.
Так давно ми разом, що я можу продовжити будь-яке твоє речення, а ти можеш продовжити моє.
…Знаєш, як кохаються равлики…
Вони склеюються…
Ми за давньою звичкою любимо їздити в тролейбусі певного номера, бо там ми склеїлися вперше — так, що не розліпити. Навіть тепер…
Ми гуляємо парком і лягаємо в листя — восени і в сніг — коли він є. Ми мовчимо чи говоримо — це не має значення.
У нас на одній полиці стоять дві старі схожі книжки, в яких вицвілим зеленим кольором через один рядок підкреслено: «…слухай, я говорю лише для тебе, і не кажи нікому. Мага, заготовкою був я, а ти тріпотіла, чиста і вільна, як полум'я, а ще як ріка ртуті, як перший спів пташок, що зустрічають схід сонця, і як приємно сказати це тобі словами, які ти так любила, вважаючи, що вони існують лише у віршах і що у нас є на них право. Де ти будеш тепер, де будемо тепер ми обоє, дві маленькі точки в незрозумілому всесвіті…» — і ми досі вважаємо, що посеред інтелектуальних словесних вправ і справ, котрі на перший погляд здаються такими важливими, що серед них соромно бути сентиментальними, — вони як сигнал до капітуляції перед цими вправами і справами на користь двох точок, які могли б ніколи не зійтись ані в часі, ані в одній площині.
Я не уявляю, як могла так надовго законсервувати в собі все, що на початку було найголовнішим: відчуття безпідставного щастя, яке обов'язково саме знайде свою причину — зловить її, як велику срібну рибину, і викине до твоїх ніг. Без жодного зусилля з твого боку. Крім одного: завжди нести його в собі. Як полум'я, а часом — як хрест. Як я могла…
Це, певно, була не я!
Це була не я — і я: Ія.
«Твоє ім'я, як вітер…»
Господи! Я не спитала, як тебе звуть!
23 години 30 хвилин
Таксі в'їхало в чужий порожній двір.
— О котрій тебе завтра тут чекати?
— Не знаю… О шостій… О сьомій…
— Я буду тут о п'ятій. Чекатиму на тебе з речами чи без речей. Байдуже. Так?
— Так… так о п'ятій… з речами чи без речей… байдуже… Не йди за мною.
До завтра!
— Щось не так! Я не хочу тебе відпускати…
Я сказала, щоб він їхав, вискочила з авто і помчала в перший-ліпший під'їзд, вбігла на третій поверх — всі лампочки були розбиті — я заховалася в куток і визирнула у вікно.
Він стояв біля таксі, палив і дивився вгору. Одна хвилина, дві, три…
Це тривало вічність.
Не йди за мною, тільки не йди.
Він зробив крок вперед. Потім сів у машину.
Таксі виїхало з двору.
Я вискочила і побігла на трасу, встигла на останню маршрутку і проїхала кілька зупинок.
00 годин 00 хвилин
Відчинила двері.
Блимання телевізора. Тінь у кріслі з розкинутими ногами у спортивних штанях.
Мені скрізь було гаряче — крига щезла назавжди.
— Ти що, п'яна?!
Похитала головою.
— Де ти тинялася? Чому не взяла мобілку?!
Мовчки витягла з кишені зібгану довідку.
— Що це — перепустка в дурдом?
Вихопив із рук, увімкнув світло, втупився.
— Де це ти взяла?
— У лікарні. Після обстеження…
— Ну і що?
— Як — що? Читай уважно: я скоро помру.
— Що?… Дурна! Яка ж ти дурна! Чому ти така дурна? Ти хто? — М. М.! A тут «H. H.»! Ініціали не твої! І рік народження…
Я вихопила довідку і ясно побачила те, про що він говорив: ініціали були не мої. І рік народження… Просто вісімка була не вісімкою, а закрученою шісткою — «1961»…
— Так де ти була?!
Я мовчки пішла на темну кухню. Притулилася долонями і щокою до вікна — так мені було гаряче.
Тінь стояла на порозі кухні й чекала на відповідь.
Це була лише тінь… Я посміхнулась.
— Все відбулося, — сказала я. — Все, що я хотіла сьогодні…
Жовтень — січень,
2007–2008 рр.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все, що я хотіла сьогодні…», після закриття браузера.
