Володимир Григорович Рутковський - Джури-характерники

самісінького сховку і там завис. Незабаром над сховком зібралося кілька дерев’яних одоробл. Двохвості, що там сиділи, ухопилися за водорість і почали її витягати. Він опирався, що було сил, доки, зрештою, водорість не витримала і тріснула.

Після тієї пригоди він намагався уникати зустрічі з двохвостими. А тоді й зовсім покинув свій затон і перебрався до іншого, звідкіля до нього не долинали навіть найменші звуки, що їх видавали двохвості.

Так минуло чимало часу. Він став чи не вдвічі більший, а спогади про підступних двохвостих почали розвіюватися. Та якоїсь днини до нього долинув майже забутий плюскіт. Одного погляду було достатньо, щоб зрозуміти: один з двохвостих на своєму дерев’яному одороблі знову розшукав його. Проте один був йому вже не страшний, тож він лише щільніше притиснувся до дна і заходився стежити за ним.

Дерев’яне одоробло зупинилося неподалік від нього. Двохвостий якийсь час пильно вдивлявся у воду, тоді почав легенько поляскувати по поверхні одним зі своїх передніх плавників. А тоді до дна повільно опустився шмат качки. Він спочатку насторожився, проте цього разу водорості, що поєднувала двоногого і здобич, не було. Та й від самого двохвостого не випромінювалися ні страх, ні зненависть. Лише дивне відчуття затишку і приязні струменіло від нього. Двохвостий ніби промовляв: не бійся, я не ворог, я прийшов з миром і приніс тобі дарунок!

Проте він таки не видав себе жодним порухом. Навіть тоді, коли одоробло з двохвостим віддалилося.

Наступного ранку двохвостий приплив знову. Як і вчора, він спочатку заспокійливо поляскав по воді, а тоді до його вусів знову повільно опустився шмат дичини.

Проте і на цей раз він не зробив навіть щонайменшого поруху.

Двохвостий повертався до затону ще і ще. І щоразу поляскував плавцем по воді, а потім опускав на дно пригощання. Врешті він не витримав і обережно підібрав шмат качки, що опустився перед його вусами. І не трапилося нічого такого, чого б можна було остерігатися!

Тепер він уже не притискався до дна, коли до його сховку наближалося дерев’яне одоробло з тим двохвостим. Невдовзі відчув, що хочеться випливти йому назустріч. Він навіть не завважив, коли шмат м’яса почав завмирати все ближче й ближче до поверхні. І нарешті настав день, коли він узяв пригощання з передніх плавців двохвостого. І нічого страшного не сталося. Навіть тоді, коли гарячий плавник двохвостого пройшовся по його голові. Навпаки — той легкий дотик був на диво приємний. Тож відтепер він радо піднімався до поверхні, щойно до нього долинав знайомий плюскіт. Так було й цього разу…

Грицик з недовірою поглянув на Саньків човен, прозваний татарським. Човен був сплетений з лози і обтягнений шкірою. Таким татари зазвичай перевозять через річку одяг та зброю, а самі пливуть поряд, тримаючись за кінський хвіст. Але цей мав перевозити Санька, а тепер і його, Грицика.

— Сам зробив цю душогубку? — поцікавився він і копирснув човна носаком, від чого той жваво затанцював на воді.

— Сам, — відказав Санько. — А що?

— А те, що краще б ти привіз човна з наших країв. Бо в цьому хіба перекидатися зручно, а не плавати.

— Нічого, якось обійдеться, — заспокоїв його Санько і взявся за весло. — Ти тільки сиди й не крутися.

Човен нечутно ковзав по непорушній річковій гладіні. Навколо ані шелесту. Ще негарячі сонячні промені лагідно торкалися обличчя, усідалися на віях, лоскотали носа. Грицик чхнув і з насолодою потягся. Так, мав рацію Швайка, коли запропонував на день-другий заїхати в гості до старого товариша. І тепер Грицика огорнуло таке відчуття, ніби він знов повернувся в дитинство — але не в те, сирітське, а в те, коли батьки були ще живі.

— Гарно як, — сказав він. — Тиша, спокій. Як у наших плавнях під Воронівкою. І головне — жодного тобі татарина.

Санько кивнув головою. Що гарно, то воно таки гарно. Та коли живеш у такому відлюдному місці від снігу до снігу, то мимоволі забуваєш про це.

— Як там Рашит? — запитав він. — Ти давно його бачив?

П’ять років тому вони зачаїлися у вовчій норі від татарських переслідувачів і він, Санько, відволік їхню увагу. А за це отримав пропасницю, бо ще не знав, що волхівство просто так не дається. І пастух Рашит, Швайчин товариш, вилікував його. А потому, як розбили Саїда-мурзу, Швайка залишив їх у Рашитовій сім’ї під виглядом далеких родичів, що втратили батьків. Майже рік прожили вони у Рашита, пасли отари, гасали з місцевими хлопцями і навчилися татарської мови так, що годі було й відрізнити їх від справжніх татарчат.

— Та ми оце якраз від нього й вертаємося, — сказав Грицик. Він зачерпнув пригорщу води і змочив обличчя. — Майже тиждень гостювали після Криму. Він тобі вітання переказував. Там тебе, Саньку, добре пам’ятають. Кажуть, якби не ти, то тих трьох малих татарчат, мабуть, і досі шукали б. Пам’ятаєш, як вони заблудилися?

— Пам’ятаю, — відказав Санько. — Юсуф, Аглаберди й Бассан — здається, так їх звали?

— Еге ж. То їхні батьки ще й досі за тебе їхньому Аллахові дякують.

Тепер уже зніяковів Санько. Теж знайшли за що дякувати! Просто шкода йому стало тих людей — вони так побивалися за малими! От і почав шукати їх у своїй уяві, тільки й того…

— А як там Ринат, Рашитів син? — запитав він.

— О-о, він, Саньку, майже наш. Як Юсуф з Агла-берди. Вони, Саньку, за те, щоб ми всі дружили — і вони, і козаки в плавнях. І не тільки вони одні.

— А Фуза? — поцікавився Санько і хитро зиркнув на товариша. Фуза — Рашитова донька, до якої Грицик нерівно дихав.

Грицик ніяково відвів погляд:

— Та ніби добре. Теж привіт тобі передавала.

— Вона й досі тобі подобається?

Грицик перевів погляд на Санька. Навіть крізь засмагу було видно, як порожевіли його щоки.

— Так, — сказав він.

— А ти їй?

Грицик відповів не одразу.

— Не знаю, — нарешті сказав він. — Колись думав, що і я їй подобаюсь. А тепер не знаю. Бо тільки хочу до неї заговорити, як вона прикривається рукою і тікає геть.

— Значить, ти їй подобаєшся, — запевнив Санько товариша.

Грицикові очі вдячно зблиснули.

— Спасибі, Саньку. Але, знаєш…

— Знаю, — перебив його Санько. — Тобі цікаво, що з