Всеволод Зіновійович Нестайко - Казкові пригоди Грайлика

якийсь розбійник потяг кудись.

— Та який там розбійник! — засміялася Галочка. — Якби розбійник, я хіба б тут стояла? Від мене й гудзика не лишилося б.

Всі перезирнулися. Справді.

— А… — почав був Іван-Сумніван, але Галочка його перебила:

— Не питайте нічого. Ми потім усе скажемо. Хай буде секрет. Це ж цікаво.

І знову-таки — справді! Секрет — це ж цікаво. Хай буде!

І, щоб покінчити з розпитуваннями, Галочка заспівала пісеньку, яку тут же сама склала:

Незнайомець Коша —

Дитина хороша!

Чесний, добрий і сміливий

Незнайомець Квша!

Всі уважно розглядали незнайомця Кошу.

— Сміливий? — зміряв його ревнивим поглядом Роман-Отаман. — А з цієї гілки у пісок стрибнеш?

І кивнув на гілку дерева, під яким була пісочниця. Гілка висока — метрів три над землею.

Крім Романа-Отамана і Грайлика, ніхто в усій Дитиндії з неї стрибнути не наважувався.

Незнайомець Коша глянув і здвигнув плечима:

— Мабуть, стрибну.

— Ану! — сказав Роман-Отаман.

Незнайомець Коша спритно заліз на дерево, схопився руками за ту гілку, погойдався трохи і стрибнув униз.

— Бачите! — гордо, наче це вона сама стрибнула, сказала Галочка.

— Подумаєш! — сказали Чух і Миня. Але тут і думати було нічого. Ясно, як Божий день, — незнайомець Коша хлопець хоч куди.

— Молоток! — сказав Грайлик.

— Гайда з нами у піратів гратися! — кивнув Роман. — Бери собі якусь зброю і…

— А у мене є зброя, — сказав незнайомець Коша.

— Яка? — здивувався Роман, не бачачи у його руках нічого.

— Секретна.

— Де?

— А тут-о! — вдарив себе рукою у груди незнайомець Коша: там у нього зліва була кишенька на гудзику,

— Покажи.

— А хіба секретну зброю показують? Вона ж секретна, — усміхнувся Коша.

Що тут скажеш? Правда. Весь час він говорить так, що не заперечиш.

Почали гратися.

Усі хлопці — «тра-та-та-та!» — з автоматів, «ГІу! Пу! Пах!» — з пістолетів, рушниць… А незнайомець Коша мовчки грається, ні в кого не стріляє.

— Ти чого? Чого свою зброю не застосовуєш? — кричить Роман-Отаман.

— А секретну зброю тільки у крайньому разі застосовують. Коли вже виходу нема.

І знову — нічого не скажеш. Свята правда.

Гралися вони, гралися, аж раптом крик:

— Рятуйте!

Чий крик, не розібрати, але такий відчайдушний, що аж мурашки по спині побігли в кожного.

Крик лунав з краю Дитиндії — з підворіття, де починалася Дорослія — вулиця. Кинулися всі туди, але нічого не побачили, тільки прохурчало щось — чи то мотоцикл, чи то машина.

Незнайомець Коша спохмурнів ураз, перезирнувся з Галочкою.

Галочка тільки плечима здвигнула.

Грайликові здалося, що те «рятуйте!» якось особливо їх обох збентежило, не так, як інших. Але через кілька хвилин про той крик уже й забули. Всі були на місцях, ніхто не пропав, не зник, чого хвилюватися. Мабуть, хтось просто пожартував. Так буває.

Гру продовжили.

Та раптом Грайлик відчув удар по спині. Обернувся — нема нікого… Через якусь мить — знову. І камінець на землі лежить. Ага! Хтось камінцями з підворіття кидається. Дивиться — справді, чиясь рука йому з підворіття пальцем накивує: а йди-но, мовляв, сюди.

РОЗДІЛ III

Ще один незнайомець.

«Давай йому все розкажемо!»

Підійшов Грайлик до підворіття. Бачить — хлопчик якийсь малий обличчя у комірець таємничо ховає.

— Слухай. Поклич мені Кошу. Тільки так, Щоб ніхто не бачив.

— А що таке?

— Ти «рятуйте» чув? Дивись, щоб тобі так кричати не довелось. Біжи клич!

Грайлик усміхнувся. Хлопчик малесенький, років на два молодший за Грайлика, а напускає на себе, наче він хтозна-який страшний.

— Чудило ти! Скажи «спасибі», що я маленьких не чіпаю, а то було б тобі таке «рятуйте!», що… — Грайлик не договорив, повернувся й побіг назад.

Підбіг до незнайомця Коші, обняв його за плечі й прошепотів:

— Там тебе якийсь малюк у підворітті гукає. Тільки так, щоб ніхто не бачив.

Чи то Грайликові здалося, чи Коша справді зблід.

— Дякую! — сказав він тихо. І, перечекавши хвилю, нишком гайнув до підворіття.

Грайлик назирці — за ним.

Тільки не думайте, що підслуховувати. Боже збав! Грайлик не такий. Просто— а раптом буде потрібна допомога. Може, того малюка підіслали, а за ним хтось справді грізний стоїть.

Незнайомець Коша у підворіття шмигонув, а Грайлик за рогом став, причаївся.

Чує, малюк той сердито:

— Тато наказав, щоб ти негайно додому вертався. Як не вернешся, він тебе з’їсть.

— Не з’їсть! Він мене любить, — весело відповів Коша.

— Ой, дивись, дограєшся!

Коша щось йому сказав, та Грайлик уже не розчув, бо в цей час Роман-Отаман загукав:

— Грайлику, ти чого там вештаєшся? А де Коша?

І Грайлик побіг назад.

За ним і Коша одразу прибіг.

— Ви де були? — суворо спитав Роман-Отаман.

— У печері Алі-Баби, — таємничо приклав долоню до рота Коша і підморгнув Грайликові.— Накльовується серйозна операція по ліквідації награбованих скарбів.

— Операцію очолить Отаман! — вигукнув Грайлик, підморгнувши у відповідь Коші.

Гра продовжилася.

Грайлика, звичайно, розбирала цікавість. Що ж то за малюк такий сердитий? Схоже — Кошин брат. І чого це тато вимагає, щоб незнайомець Коша вертався додому? Значить, він утік. Звідки? Де він живе?..

Зиркає Грайлик на Кошу раз у раз. І помічає, що Коша на Галочку раз у раз позирає і наче робить їй якісь знаки.

Та от гра перервалася, розладналася. Скільки можна у тих піратів гратися, навіть у благородних? Ну перемогли Алі-Бабу і його сорок розбійників, одібрали скарби, роздали бідним, ну, узяли на абордаж кілька ворожих кораблів. Звільнили невільників, а далі що?..

Бачить Грайлик — Галочка, що у дочки-матері з дівчатками гралася, ляльку спати вклала, сказала дівчаткам: «Я у дитячу кухню» — і хаміль-хаміль до підворіття.

А там уже незнайомець Коша її чекає.

І знову ж таки не думайте нічого поганого. Але ноги самі понесли Грайлика до отого рогу край підворіття.

Ну така ж ситуація незвичайна!

А раптом Галочці щось загрожуватиме…

Чує — незнайомець Коша говорить:

— Забіяка мій щойно тут був. Тато вимагає, щоб я повернувся.

— А звідки він дізнався, де ти? — Галочка здивовано.

— А вона про все на світі дізнатися може! То така…

— Невже ти повернешся?!

— Та ні. Піду маму шукати-

— І я з тобою!

— Небезпечно це. А ти дівчинка. Якби ти хлопцем була…

— Слухай, а давай ще Грайлика візьмемо. Він тут за рогом якраз стоїть, слухає. Не тому що нишпорка, підслуховувати любить. Ні-ні! Просто він за мене боїться. Переживає. Він мій друг.

— Ну тоді давай.

Грайлик так розгубився, що не встиг навіть втекти. Закляк на місці, згоряючи від сорому.

Галочка його за руку схопила, у підворіття затягла. Він і