Андрій Анатолійович Кокотюха - Юрiй Луценко. Польовий командир

гівно підсовуєте?» – з удаваною суворістю промовив він і відмовився пити горілку, віддавши перевагу «натурпродукту». Після цього епізоду нового бригадира відразу визнали за свого.

Вагончик, у якому жив бригадир, невдовзі пофарбували в червоний колір і називали «своїм обкомом». У це слово не вкладалося ніякого негативного змісту чи знущального підтексту: користуючись своїми старими київськими зв`язками, Віталій Іванович організовував усе так, аби саме на його об’єкт необхідні будівельні матеріали надходили швидше, ніж деінде. Відповідно, будівництво рухалось ударними темпами, і бригада отримувала свої гроші без затримок. Через своє вміння організувати робочий процес Луценко-старший мав величезний авторитет не лише в бригаді, а й у селі, де велося будівництво.

Остаточно «купив» він усіх після одного випадку. В село почали прибувати перші переселенці, і незабаром у родині одного з них народилася дівчинка. Це була перша дитина переселенців, часи на початку 90-х років минулого століття стояли нелегкі, і Віталій Іванович пішов до голови колгоспу. Між ними відбулася ось така розмова: «Знаєш, що я комуняка?» – «Знаю». – «А я знаю, що ти – бандерівець. Для себе мені від тебе нічого не потрібно. Але у людей дівчинка народилася. Якщо ти даси тій родині корову, я тобі щось у колгоспі збудую безкоштовно». Від таких пропозицій неможливо відмовитися. Подаровану корову він особисто привів щасливим батькам на налигачі, після чого її стали називати «луценківською».

Вміння говорити з людьми і знаходити спільну мову з представниками різних політичних сил, незважаючи на ідеологічні розбіжності, Юрій Луценко, за його особистим зізнанням, перейняв од батька. Це допомагало в багатьох ситуаціях, у тому числі – критичних.

Починаючи від зими 2000-го року, в житті Юрія таких ситуацій виникало дуже багато.

«Якщо схрестити рухівця з комсомолкою, буде нормальний соціаліст»

Під час «України без Кучми» в одному таборі зустрілись однодумці. Вони належали до різних партій, розділяли різні, часто протилежні переконання, стояли під різними прапорами і навіть не всі говорили українською. Проте переконання мали однакові: Кучма мусить піти, а влада в Україні – помінятися.

Юрій Луценко (з диктофона):

– «Унсовці» відразу взяли на себе периметр, і охорона була поставлена чітко. Членам УНСО заборонено пити, тоді як наші соціалісти не мали таких жорстких обмежень. Звичайно, свинства ми не допускали, а тих, хто не знав міри, охоронці просто викидали за територію. Пам’ятаю, одного разу «унсовець» познайомився з якоюсь комсомолкою, і за знайомство вони випили трошки шампанського. Порушникові дисципліни тут же, при дівчині, зняли штани і, як вони самі кажуть, «дали буків». Потім порушник іще і відбував покарання: поза чергою стояв на посту. Між іншим, під час різного роду провокацій роль «наших» «унсовців» важко переоцінити. Відразу після Нового року (на початку січня 2001-го. – Авт.) до Києва приїхало три сотні бойовиків патріотичної організації «Тризуб» імені Степана Бандери. На той час вони були повністю підконтрольні Євгенові Марчуку. До «Тризуба» входили здебільшого колишні «унсовці». Вони попередили – будуть рвати червоні прапори, і це зрозуміло: формально націонал-патріоти могли піти в атаку на «комуняк», до яких при бажанні можна зарахувати і соціалістів. Тим більше, що колір прапорів схожий, а пересічний громадянин не знає різниці між комуністами і соціалістами. Отже, збоку погром наметового містечка виглядатиме як патріотична акція. Тому «наші» «унсовці» пішли переагітовувати «тризубівців». Я тоді саме був біля Верховної Ради, коли по рації передають: анархісти штурмують табір. Захищати його взялися не лише активісти УНСО, а й дехто з «перекованих» бойовиків «Тризуба». Кричу по рації: «УНСО – триматися в районі червоних прапорів!» Поки добіг, уже все скінчилося, напад зупинено. Тільки тоді до мене дійшов увесь парадокс ситуації: УНСО захищає від «Тризуба» ворожі їм червні прапори! Вже потім, увечері, святкуючи перемогу, до мене підійшов сотник «черкаських вовків», найбільш ліберального, я б сказав, підрозділу УНСО, і каже: «Пане Юрію, за те, що ви змусили нас спілкуватися собачою мовою, прощаємо в ім`я України». – «Дякую». – «Ми сьогодні охороняли червоні прапори – прощаю». – «Дякую». – «Але якщо з мого намету не вилізуть «рухівець» із «комсомолкою», я за себе не ручаюся!» В нас народився жарт: «Якщо схрестити рухівця з комсомолкою, буде нормальний соціаліст».

Після того з легкої руки Віктора Пінчука, зятя Кучми, на Майдані виросло альтернативне наметове містечко. Під гаслами «Кучма – наш президент» у ньому жили перевдягнені міліціонери. Це містечко відразу охрестили «кучмостаном». Журналістка «Граней» Тетяна Коробова розповідала, як спробувала поткнутися в один із наметів, аби отримати коментар на диктофон. Наштовхнувшись на фразу: «Ваші документи», вона засміялась і вже без жодного сумніву назвала мешканців табору ментами.

Серед моїх знайомих так само є маса людей із різними переконаннями. В тому числі – політичними. Я – професійний журналіст, тому дивного в такій кількості знайомих нічого немає. Тим паче, що більшості політичних поглядів я не поділяю. Проте склалося так, що один із них не просто належить до «Тризуба», але й брав безпосередню участь у тому протистоянні на Майдані. Запитавши при нагоді, як же так сталось, дістав відповідь: «Тоді «Тризуб» підставили. Хоча взагалі-то «червоні» такими речами займатися не повинні. Саме це і виглядало провокацією». Зрозуміло, що до істини сьогодні вже важко докопатися.

Інший прорив опозиції – теледебати між активістами «України без Кучми» і прихильниками діючого тоді президента в прямому ефірі провладного каналу «Інтер». Революціонерів представляв Юрій Луценко. Його опонент виглядав явним соціальним аутсайдером, видно було, що необхідність формулювати свої думки його обтяжує, і він не звик до такої роботи. Пізніше вдалося встановити особу «палкого прихильника Кучми». Ним виявився звичайний київський таксист, якому пообіцяли за участь у цій програмі певну суму і не виплатили її.

Те, що задумувалося як «опускання» революціонерів, насправді тільки зіграло їм на руку. Адже вся Україна змогла, нарешті, побачити тих, кого вся преса називала екстремістами, і переконатися, що їм черговий раз брешуть, а діюча влада цю брехню благословила. Зате проти неї виступають молоді люди з прапорами та плакатами, вони не бояться кричати «Кучму – геть!», і влада – що дуже важливо – не може нічого зробити з ними силовими методами.

Правда, активістів «України без Кучми» не раз попереджали: їхні дії дуже скоро почнуть використовувати в своїх цілях різні політичні партії. Лякали, зокрема, Рухом, «есдеками», застерігали від «Батьківщини» і надмірної активності тієї ж таки УНСО. Згодом так і сталося: скориставшись моментом, об’єднані соціал-демократи зміцнили свої позиції у владі, УНСО здобуло ореол мучеників, а партія Юлії Тимошенко – статус найбільш послідовних та непримиренних опозиціонерів.

Кажуть, що вирішальну роль