Вікторія Леонідівна Гранецька - Мантра-омана

— Май совість, дитинко! Де я, а де твій кіт! — вона рішуче відхрещується від чотирилапого щастя. — В мене прес-конференції, промо-тури, автограф-сесії, коханець…

— Так. Вибач, що потурбувала.

— Нічого. Ліпше подзвони Вітасику, — і телефонна слухавка з того боку, вочевидь, падає на важіль, бо замість голосу матері ти чуєш короткі монотонні гудки.

— І в мене все гаразд, мамо, — роздратовано прощаєшся з гудками. — Дякую, що спитала.

…Вітасик. Лікарем він так і не став, тож усі таргани були страчені намарно. Але повернімось до тих харизматичних п’ятнадцяти тисяч кожному, що їх ви отримали на прощання від матері. Ти придбала на свою частку квартиру (в ті роки ще можна було), а Вітасик (який навіть не намагався вивчитись на лікаря) — мотоцикл, чорну шкіряну куртку та жлобський золотий ланцюжок вагою ледь не в кілограм, — і пішов, припакований, гуляти всіма генделиками, які тільки траплялися йому на шляху, пригощаючи всіх і кожного. В ті кілька днів він навіть подобався дівчатам, треба сказати. От тільки тривало таке недовго. Бо чи то він усе просрав, чи то його обікрали (адже куртка, мотоцикл та ланцюжара також здиміли), але за кілька веселих днів та ночей він з’явився на твоєму порозі із заявою, що йому ніде жити.

Якби ти була, як і раніше, його доброю і дурною молодшою сестрою, то, звісно, прийняла б його до себе. І може, навіть ви одне одного й не повбивали б. Але ти надто добре знала, що варто вам оселитися разом, як за тиждень він знайде ретельно сховані (під третьою дошкою зліва у підлозі на кухні) документи на твою квартиру і, не зморгнувши оком, продасть її за безцінь. Гроші він прогуляє, і ви залишитеся на вулиці…

Тож ти дала йому кілька сотень баксів і сказала, щоб винайняв для себе квартиру. Бажано, у найбруднішому районі міста. Натомість він повернувся до дружини. Бо на той час він уже був одружений. Теж вихід. А тепер тобі треба їхати до нього просити, щоб прихистив твого кота. Але ти пам’ятала, що в нього є двоє діток (таких милих, коли ти бачила їх востаннє), то, може, вони з ним гратимуться?

5

Коли ти під’їхала на своїй «мікрі» до його маленького затишного будиночка у передмісті, Вітасик саме фарбував паркан. Учора хтось написав на ньому, що його дочки — шльондри. Обидві.

— Привіт, мала! — поважно відволікаючись від роботи, гукає він — середніх літ чолов’яга зі статечним пивним черевцем, рудою чуприною та безмежним почуттям самоповаги. — Грошей нема. Чого припхалася?

— Мала? — ти обурено вибираєшся з автівки, тягнучи за собою кошик з котом та пакунки з гостинцями-подарунками (хабар за кота). — Мені двадцять сім років, якщо хочеш знати. І коли це я в тебе грошей просила?

Вітасик невдоволено мружиться. Те, що тобі двадцять сім, автоматично означає, що йому тридцять чотири. А розуму в нього десь на чотирнадцять, як вважає його дружина. Єдине, в чому ви з нею завжди були одностайно солідарні.

— Привіт, Оксанко! — гукаєш ти. Це до вас модельно-загрозливо наближається дружина Вітасика — «натуральна» білявка, яка чомусь фарбує корені волосся в темний колір. І вона панічно терпіти не може інших білявок у радіусі своєї привабливості.

— Я — Ксєнія, — з притиском виправляє вона тебе. — Чого припхалася? Грошей нема.

— І коли це я…

Ти озираєшся на Вітасика. Семирічна різниця у віці утворила між вами справжню нездоланну прірву уподобань, інтересів та словникового запасу ненормативної лексики. Як і Андрій, він слухає «шансон» і думає, що живе «па панятіям». А в дитинстві (ще раз нагадуємо — семирічна різниця), як і належить, був звичайним придурком, нівечив твої іграшки, страчував тарганів, курив за рогом дешеві цигарки, пив палену самогонку та заглядав старшим дівкам під і без того короткі спідниці. І то все — «па панятіям».

Одружився до смішного тупо. Одна з тих старших дівок завагітніла, і в дев’ятнадцять років Вітасика потягли до шлюбу. Він, звісно, швиденько здійснив якусь дрібну крадіжку з надією втрапити на кілька років за ґрати, щоб уже зовсім «па панятіям». І щоб не одружуватись. Та життя розставило все по місцях, і «панятія» довелось запхати далеко в дупу, бо дівка виявилась непростою — дочка нашвидкуруч розбагатілого на будівництві котеджів «магната», вона вмовила татка врятувати їй коханого із «мєст нє столь отдальонних», і Вітасика силоміць виштовхали з-за омріяних ґрат, де він навіть почав було заводити друзів і планувати наступні «теракти». З горя Вітасик тоді напився і побився з кимось у найближчому генделику (хоча «побився» — гучно сказано, били переважно його). Однак навіть це не врятувало майбутнього українського мафіозі від осяйної перспективи одруження і вже наступного дня Вітасик, як був, із синцями, подряпинами та похміллям, постав перед ясними очима огрядної тітоньки в загсі, що зловтішно проголосила його та якусь вагітну мегеру чоловіком і дружиною.

На власному весіллі Вітасик про всяк випадок ще раз напився, далі він не пам’ятає, але очевидці (в тому числі й ти) ще довго оповідали, як він тоді плакав на очах у півтори сотні гостей і співав «взрослиє пєсні», себто «шансон», аж доки не побився із розлюченим тестем (хоча «побився» — гучно сказано, переважно тесть бив його).

Потім розпочалося сімейне життя. Дружина висотувала з нього всі печінки, примушуючи заробляти гроші (працювати на її татка). А Вітасику хотілося красти (у випадку з татком це було досить проблематично). Однак дівуля явно не мала наміру чекати зі «стрєлок» і «разборок» свого кримінального авторитета, та й «передачки» на зону сказала, що понесе, тільки як рак на горі свисне.

Дружини він боявся. Тому врешті й потрапив на роботу до будівельної фірми її татуся. Спочатку різноробочим, як пересічний молдаванин, а згодом — прорабом над пересічними. Так і звівся його заміський будиночок — натрудженими руками пересічних, із наполовину подарованих тестем, наполовину вкрадених на роботі будматеріалів (все ще пристрасно хотілося красти). Після однієї незапланованої дитини з’явилася ще одна — теж незапланована, і Вітасик остаточно втратив надію на свободу. Тільки вечорами іноді слухав «шансон» (коли дружина не чула), підспівував і уявляв, що він — в «бригаді» Саші Бєлого.

А донечки (двійко дівчаток-дегенераток) тим часом невблаганно наближалися до підліткового віку, з усіма його подробицями і наслідками. Старша (монстровито-веснянкувата копія дружини) мріяла про пірсинґ та Мишка з одинадцятого класу. Молодша (ще монстровитіша копія Вітасика) — тільки про Мишка. У зв’язку з цим коханням у їхній хаті повсякчас зчинялися верески та бійки, і