Галина Василівна Москалець - Господар

нього дивитися переляканими очима, повними сліз, а потім поправить плаття, піде до себе додому. У великому незатишному будинку, де вона живе з дитиною, хлопчиком-підлітком, жінка ввімкне музику і так і засне під неї. Серед ночі вона прокинеться, і їй спаде на думку, що психіатр не одружується з нею тому, що боїться появи батьківських почуттів до її сина і що хлопчика можна віддати в інтернат, де йому буде цікавіше з ровесниками. Сама вжахнеться власних думок, але згодом так і зробить. Проте психіатр все одно не одружиться з нею, а це зробить лише інженер по пришиванню ґудзиків, і вона матиме від нього двох слухняних діток: хлопчика й дівчинку.

Ось так. Може, мені слід обрати професію соціального психолога, любий вчителю? Втім, це вирішую тільки я. І першим моїм рішенням буде поїсти морозива. Я підвівся і попрямував до автомата. Шоколадне морозиво — ось що я найбільше люблю. Взяв дві порції. Коли вертався, помітив цікавого типа в навушниках і з заплющеними очима. Він перебував десь далеко звідси і мався, судячи з посмішки, вельми там добре. Перед ним стояла купа порожніх тарілок. Він міг бути навіть волоцюгою, тобто волоцюгою на час відпустки. Коло нього на окремому стільчику лежала засмальцьована торба, з якої виглядав ріжечок спортивної куртки. На другому стільці теж висіла якась одежина. На третій він просто полінувався щось покласти. В таку пору готелі в нашому місті переповнені, а той чоловік, видно, був гордий, щоб проситися на нічліг. Отак і дрімав тут після ситого сніданку.

Я міг би запросити його до себе, але чомусь був певний, що уже сьогодні він сидітиме у літаку або дряпатиметься по схилах лісистих гір.

Може, собі кудись гайнути? Авжеж, в Центрополіс до Оракула. Нічого особливого в тому місті пема. Зверху воно нагадує декоративну тарілку, бо лежить посеред рівного столу, а в нас місцевість гориста.

— Тітусе? Ти що тут робиш?

Мене гукнули шкільні знайомі: Аст, Фрідріх і Матіуш. Вони вже були трохи напідпитку. Я звівся і потис їм руки. Вони без запрошення повсідалися коло мене.

— Овва, Тітусе! — сказав Аст, куценький, як і його ім’я. — Ми вже годину за тобою спостерігаємо, а ти хоч би що. Розумуєш над побрехеньками? Кинь це діло. Все одно загребуть у військо. Будемо рити траншеї й засипати їх знову. Робота знайдеться…

— Бачиш, він уже сердиться! — засміявся Матіуш. — Не будь дурний, Тітусе! Ми тебе любимо. Цей компот, що ти його так ощадно п’єш, може тільки немовля приспати, Фред, збігай за склянками і візьми закуски, бо геть повпиваємось.

— Як ви там? — спитав я.

— Як бачиш! — хихикнув Аст. — Збираємось і дудлимо. А потім бігаємо за дівчатами або вони за нами бігають.

— Погано бігаєш, Асте! — кольнув його Матіуш. — Дівчата прудкіші.

— А ту кицю з рожевого особнячка я таки догнав, га, хлопці?

— Та ну тебе! Де ти пропадаєш, Тітусе? Сидиш вдома чи їздиш по людях?

Я схилив голову:

— Вже не їжджу.

— А що я тобі казав, Асте? Зрештою, все набридне, особливо коли в хлопця гаряча кров.

Надійшов Фред.

— Ну, за твої шістнадцять, Тітусе!

Я витріщив очі, але не від здивування. Коньяк пив перший раз в житті.

— Оце по-нашому! — сказав Матіуш. — Ми ще з тебе зробимо чоловіка. Як там поживає наш дорогий наставник? Відколи ного виперли з школи за реакційні ідеї, не доводилось стрічати. По суті, він нічого, але до біса наївний. Боже милий! Морочити голови казочками — та мені це навіть бабуся посовістилась би розказувати!

— Ніякі це не казочки! — втрутився Фред. — Це історичний факт.

— Який, історичний? Я щось ніби чув… О, згадав! Кажуть, Альберт у божевільні. І головне — сам туди пішов. Добровільно!

Матіуш засміявся:

— Чи не тому ним так зацікавилася поліція? Альберт, напевно, збирає пожертви на пам’ятник Саві: ходить з торбою і канючить гроші в наївних людей, га, Тітусе? Це цілком у його стилі. Чому ж ти не пішов з ним?

— Здається, — мрійливо закотив очі Фред, — він десь і організовує таємне товариство, яке повернеться на Землю і буде просити в неї пробачення.

— Дурний! — обірвав його Матіуш. — Там живуть одні бридкі велетенські комахи. У фільмі показували. Чоловік там здохне або від блювоти, або від радіації. Б-р-р!.. Що з тобою, Тітусе?

Хлопці довели мене до вбиральні, і я ледь не виблював з себе нутрощі.

— Отак-то, Тітусе! — глибокодумно мовив Матіуш, коли я вже сидів надворі, прихилившись до дерева.

Що він хотів цим сказати, не знаю. Мені стало холодно. Фред дав свою куртку.

— Зараз пройде. Якби в мене був такий день народження — повісився б.

Я заплакав. Жорстка кора дряпала мені щоку.

— Може, збігати в аптеку?

— Може, ми щось не те сказали? Ми ж говорили про Альберта. Він фанатик і хотів тебе зробити таким самим. Але ж ти наш хлопець, правда, наш?

— Ні! — буркнув я.

— Чого ти до нього причепився? Хочеш, Тітусе, ми знайдемо тобі гарну дівчину? Там, на Селії, дівчат не буде. Вона чекатиме на тебе. А не буде чекати, дідько з нею! Іншу знайдемо.

Я мимоволі посміхнувся.

— Нарешті! Аст знає, що основа життя — кохання. Тільки в школі цьому не вчать. Давайте тікати звідси бо онде поліція крутить носом. Я пропоную прогулянку морем.

До моря було зовсім близько. Хлопці мали власну стежку. Нас вилаяв якийсь дід, коли ми перелазили через паркан. Матіуш довго щось йому пояснював, з чого я зрозумів, що він теж п’яний. Дідові пабридло слухати, він сплюнув і пішов до маленького білого будиночка з прозорою стіною, що виходила на море.

Я чвалав за ними, наче прив’язаний, боявся, що сам не знайду дороги додому. Побачивши море, облишив їх.

— Куди, Тітусе?! Катер відчалює!

Фред вхопив мене за руку. Ноги грузли в сліпучо-білому піску.

Катер був обліплений людьми, але на горішній палубі майже ніхто не сидів, бо був сильний вітер. Фред і Матіуш сіли по боках, Аст — навпроти.

— Як тобі, вже ліпше? — спитав Аст.

— Ліпше.

Матіуш мугикав собі під ніс, сіпаючи ногою. Фред блаженно заплющив очі.

— Маєте зі мною клопіт? — зітхнув я.

— Ну, ну, не церемонься!

З цього було видно, що я їм добряче набрид. Аст підвівся і став прогулюватись по палубі, раз по раз хапаючись за поручні. Катер плив вздовж берега, котрий аж ворушився від людських тіл. Я страшенно не люблю багатолюдних пляжів. Купатися волію уночі або їду кудись далі.

Аст, запхнувши руки в кишені, зупинився переді мною:

— Ти хоч знаєш, куди ми