Марія Морозенко - Іван Сірко, славетний кошовий

картання. Почувши глухий, як відзвук далекої луни десь у гущавині древнього лісу, старечий голос, Сірко радісно стрепенувся. Не покинули його сам-на-сам із розпачливою чорнотою: провидиця Рода прийшла йому на допомогу.

— Де ви? — крутнувся на місці, напружуючи очі, аби розгледіти волхвиню. — Я вас не бачу!

У відповідь на свій безпорадний рух почув сердите:

— Я не за тим сюди так довго йшла, аби гратись у хованки! У мене, а в тебе тим паче, замало часу. Дві світлі ночі ти змарнував. Третя — темна ніч — має подарувати світло. Проте блукаючи тут, як заблукане дитя, ти забув, що ключ від дверцят загадки — у тобі самому…

— Як це?!

— Хіба ж ти мало знаєш, аби відчинити потаємне?!

— Але ж як мені пробратися крізь чорну завісу ночі?

— Хіба завіса не на те, аби розсувати її? За сім кроків шукай правильну відповідь.

— У який бік ступати?

— Підказка в мене була одна. Інші шукай у собі. Не марнуй ані хвилинки. Це остання порада, яку я можу тобі дати. Мені вже час іти…

Щойно сліпа провидиця вимовила це, крихітний пломінь надії пробудив притлумлене втомою козацьке завзяття, раптове осяяння покликало Сірка до дії. Де й узялися ті сили! Довірившись своєму чуттю, він поволі ступив сім кроків ліворуч. Спинився, звів долоні до небес. За малою підказкою волхвині Роди зрозумів напевне, що має робити далі…

* * *

Тарас Чорнопліт, підбурюваний цікавістю, а ще більше — ненавистю до давнього ворога, неквапом зайшов у самісіньке осердя темряви. Заплутавшись у нічній глушині, безпорадно почухав потилицю: «Якого біса тут вгледиш?!» Зморений довгим блуканням, він уже шкодував, що затіяв цю непевну справу. У його серце поволі закрадався страх: «Видно, нечистий цієї ночі порядкує». Уже вкотре, наклавши на липке від холодного поту тіло хрест, він поривався втекти якнайдалі від лячного місця. І радо повернувся б до свого куреня, якби зумів видивитися дорогу назад. Глупа ніч, мовби примара його темних думок, панувала над ним…

* * *

Здійнявши руки високо над головою долонями догори, Сірко голосно вигукнув:

— Силою Велеса розверзаю небесні покрови, відчиняю широку браму ночі, випускаю на волю ключ зореносних птиць! І там, де ляже мій крок, упокорена ніч пропускатиме перед себе день, темінь відступить перед світлом!

Потому ніч сколихнув розлогий грім, вогненна блискавиця розпорола завісу чорної хмари…

* * *

Тарас Чорнопліт, впавши ниць, перелякано занишкнув у траві. Його лютий недруг стояв неподалік! Але ліпше би він його не бачив. Освітлений вогнем блискавиці, під чорним покровом хмар, впершись міцно ногами в землю, характерник Сірко ніби поривався у височінь. Розітнуте навпіл небо — темрява і спалах — прихилилося до нього. І коли він повів рукою, вимальовуючи в повітрі обриси кола, вогненна куля блискавки впала прямісінько на його долоню. Легко, немов полум’яний м’яч, підкинув її Сірко, а затим різко пожбурив угору. Небо розпаношила багряна стріла, за якою простелилася всіяна зорями дорога…

Чорнопліт од жаху зацокотів зубами. Його била дрож, так, наче він лежав не на пошерхлій від спеки траві, а на сніговому покривалі. Відтак те, що відкрилось його очам, видавалося маревом, сном, фантастичною вигадкою… Чорнопліт ущипнув себе за руку і лише тоді збагнув, що все, що він бачить — це дійсність, а не моторошний сон. Щоправда дійсність цілком для нього незбагненна. Як химера, а чи як дивна казка…

* * *

Сірко змахнув руками. На зоряному шляху з’явився ключ небесних птиць з нанизаними на пір’я зорями. Стріпнувши сяючими крильми, магічні птахи опустилися на землю, засіваючи темний шлях дрібними та великими зірницями. За якусь мить посеред чорного бездоріжжя вистелився полотном білим-білий, наче молоко, звивистий шлях. Обабіч простеленої птахами дороги стало видно, як удень…

Характерник Сірко, похитуючись від утоми, неквапом рушив зоряним шляхом, яким проводили його чарівні птахи. А Тарас Чорнопліт, перемагаючи страх, на пузі поповз услід — темним узбіччям, остерігаючись вибратись на біле полотно дороги, простелене Сірковими заклинаннями. І хоча серце в його грудях билось так лунко, наче то молот гепав у лункій печері, а здоровий глузд закликав чим хутчій дати звідтіля драла, він безупинно плазував уперед до таємниці. Цієї ночі Тарас Чорнопліт будь-що-будь мусив викрити свого заклятого недруга…

* * *

Аж ось посеред зоряного шляху замерехтіли сріблом два переплетені навхрест дерева. Характерник Сірко пошепки промовив завчені слова:

— Там, де два дуби склалися в хрестовиння віри…

У центрі схрещених дубів спалахнув яскравий вогонь.

— І де клекоче срібний вогонь надії…

Дивовижні птахи, кружляючи над сяючим полум’ям, голосно кликали його за собою. Промовивши слова вчителів:

— А опівнічний птах вістує скору зустріч любові… — Сірко рішуче пішов на заклик проводирів. Птахи прудко перелетіли через вогонь. Без страху і вагань він рушив слідом. Передчуття чогось особливого змушувало його покірно слідувати за срібнокрилим ключем. Проходячи крізь вогонь, Сірко не відчував болю, натомість щось млосно тенькнуло в його грудях. «Так пробуджується кохання… Або дає про себе знати прийдешня зустріч із чимось незвичайним… Так повертається дороге серцю та втрачене навіки…»

Ключ магічних птахів умлівіч зринув увись, залишивши по собою срібний відблиск зоряного шляху. За мить птахи вже кружляли ген-ген у небі, наповнюючи його чарівним сяйвом. Стріпнувши легкими крильми востаннє, вони враз завмерли, утворивши велике коло. Як зачарований, дивився Сірко на це диво: посеред міріадів зірок сяяв повний місяць, поволі прихиляючись до землі. Вражений чоловік відступив на крок і відразу ж почув тихий сплеск води. Що це?! Сірко роззирнувся: він стояв у невеликому круглому озерці, що невідь-звідки розлилось під його ногами. В озерці, неначе у великому люстрі, відбивався повний місяць. «Вода може розповісти чимало таємниць, коли дослухатись до її правічного голосу. Багатовіковий плюскіт хвиль — то наче тайнопис минулого…» — мимохіть зринули слова волхвині Роди, мовлені йому колись біля лісового джерельця. Сірко нахилився низько над поверхнею води, що відсвічувала мерехтливим сяйвом, і ошелешено відсахнувся назад — повний круг місяця враз покрився лискучою кригою. Оговтавшись, він удруге зацікавлено нахилився над обрисами місяця у воді. І цього разу у загадковому відблиску криги виразно побачив самого себе. Так, наче дивився не у нічне озеро, а в блискуче люстерко посеред білого дня. Гамуючи хвилювання, характерник Сірко промовив іще одну магічну фразу:

— Час зустрітися з минулим, щоб увійти у ворота майбутнього…

Довкруж крижаного кола зблиснули вогні, і в його нерухомому дзеркалі Сірко розгледів своє минуле. Ось він, малий хлопчисько, біля купальського багаття, потім у мерефських хащах виходить на бій