Марія Морозенко - Іван Сірко, славетний кошовий

із великим вовком, а тоді з вовченятком на руках з’являється у хижі волхвині Роди. Перед ним ясно та чітко поставали картини з минулого, обпікаючи його бентежними спогадами про напівзабуті миті радості та хвилини гіркого смутку. Ось вони з Сірим долають страшні пороги, і вірний вовчисько вирятовує його зі стрімких хвиль, волочачи за сорочку… А оце вони вдвох стоять посеред січового майдану, і вовк закликає козаків взяти свого господаря до товариства… Аж ось уже Сірко стоїть біля дуба, занісши срібного ножа, а вірний побратим поспішає до нього крізь лісову гущавину, а затим із жалібним виттям натикається на гостре лезо срібного ножа… І виникають перед Сірковими очима палаючі Олешки, і над ним, безсилим од цілоденних блукань і спраги, схиляються мудрі очі вірного лісового побратима… Звіддаля почулося тоскне вовче виття…

Сірко принишк від болючого передчуття. Із водяного дзеркала на нього пильно та вичікувально дивився… Сірий. Вовк, якого він упізнав би з-поміж тисячі інших вовків. У вовчих очах тремтіли великі причаєні краплі сліз, як і тоді, тієї миті, коли вірний звір прощався з життям…

— Сірий, я сумував за тобою, — боячись доторкнутись до відблиску води, сумовито зізнався задзеркальному другові Сірко.

— Я знаю, — прохрипів вовк у відповідь. Сірко ні трохи не здивувався: характерники Пугач та Вітрогон, а ще більше волхвиня Рода, передаючи йому віковічні свої знання, розповідали про особливі ночі, коли звірі, зокрема ті, що пройшли міжчасся, отримували особливий дар. І Сірий теж його мав — той дар, яким сповна володіли його далекі прародичі-вовки тоді, коли ще геть усі звірі на землі вміли говорити…

— Прости мені, друже, я тебе не вберіг, — промовив Сірко.

— Ти не винен, — відказав вовк. — Так мусило статися.

— Чому ти ніколи мені не снишся? — запитав Сірко, ледве стримуючи палке бажання розбити люстро замерзлої води, щоб хоча б на мить торкнутися друга. Він знав: щойно це зробить, видиво розлетиться разом із крижинками на дрібні друзки, зникне, як марево… Єдине, що міг зробити цієї ночі, — це побачити й почути якнайбільше. І тому перепитав тремтливим голосом: — Чого ти не приходиш у сни про моє дитинство, в які поринаю задля зустрічі з тобою?

— У минулому мене вже немає, — скрушно хитнув сивою головою вовк, проникливо зазираючи у збентежені очі колишнього господаря крізь тонку кірку прозорого льоду.

— Як це?!

— Шукай мене в іншому вимірі, — пронизливо заскімлив Сірий.

— Як би я хотів тебе повернути! — сумовито та з надією в голосі вигукнув Сірко. — Як би я хотів, аби ти знову був поряд.

Сніп місячного сяйва впав просто на вовка, вкриваючи його шерсть мерехтливим срібним полиском.

— Невдовзі так воно й буде.

— Коли?!

— Коли поява в іншому місці та в іншій личині, провістить мій прихід, упізнай мене і візьми з собою.

— Ще б не впізнати! — журливо усміхнувся на почуте. — Я упізнав би тебе й з-поміж усіх вовків, чуєш! З-поміж усіх вовків світу!.. Але де ж мені шукати ту місцину?

— Вона сама тебе знайде, коли прийде час. Ти носиш її у своєму серці повсякчас. Це все, що я можу тобі сказати. Тільки впізнай мене, чуєш… Тільки упізнай…

Не втримавшись, Сірко потягнувся рукою до відображення вовка у круглому відблиску повного місяця, що завмер біля його ніг — не зміг побороти в собі дужого пориву, прагнення бодай на коротку мить відчути втраченого побратима ближче. Забувши про розважність, провів злегка долонею по холодній кірці льоду і… відразу ж під його руками забилася вода. «Що я наробив?!» — картаючи самого себе, відсахнувся Сірко. Проте було вже запізно…

Сірий стрімко занурювався у глибінь місячного кола. За кілька секунд його вже не було видно, та й вода зійшла із трави, зарошеної хіба краплями роси. Жодного знаку, що тут з’являлося магічне озерце…

«ГЯУР! ЯСИР!»

Тарас Чорнопліт, нипаючи в темряві, почувався так, ніби його тіло била пропасниця. Такого переляку він зроду не знав. Та і як було не злякатися?! Бачив, як Сірко повернув у темне небо повний місяць, чув, як той розмовляв із вовчиськом — ще й припрошував повернутися з того світу! — і волосся дибки стало на його голові. «Хіба вовки вміють говорити по-людському? О ні, зроду такого не було. Але як? Як він це робить? Адже простим людям таке не до снаги?!» — думав Чорнопліт, ледве тямлячи себе від жаху. Прикрив долонею рота, аби не закричати вголос, і мало не задихнувся — ляк клубком застрягнув у горлі.

* * *

Провівши обома долонями по обличчі, характерник Сірко полегшено зітхнув, ніби пробуджуючись після тривожного сну. Глянувши вгору, усміхнувся: небо над ним було зоряне та погідне. Ніч розгорнула над землею замість суцільно чорних свої срібноткані покрови. Круглий місяць-пастух вдоволено котився за своїми незліченними небесними вівцями і сяяв так ясно, неначе закликав на гостини ясночолий день.

— Ди-ди-диявол сущий! — почулося за спиною в Сірка. Той озирнувся. Позад нього стояв Чорнопліт із синюшним і перекошеним од жаху лицем.

— Ти!.. Чого слідом вчепився до мене, як той реп’ях? — гнівно запитав Сірко. — Чого тобі треба?!

— Не підходь до мене ні на крок! — цокочучи зубами, вигукнув Чорнопліт, виставляючи перед собою руку, ніби для оборони.

Характерник Сірко, пильно дивлячись в очі нажаханому козакові, з притиском мовив:

— Це — сон. Тобі наснився сон, тільки й усього.

«Як це сон, коли я не сплю?!» — подумав собі Чорнопліт, але вмить закляк, обезвольнів і, збувшись голосу, не міг нічого Сіркові заперечити.

— Це — сон, — повторив Сірко. — Щойно ти рушиш із місця, усе забудеш. І ніхто ніколи не почує від тебе про цю ніч ані слова. Ніхто і ніколи. А зараз іди собі геть.

Чорнопліт покірно розвернувся і поплівся пріч. Як потороча, плутав ногами, не тямлячи куди, навіщо і звідки йде. У голові було порожньо, буцімто хтось до краплі вичерпав звідтіля усе, що мучило Тараса раніше. І тільки якийсь неясний острах змусив пришвидшити крок. Йому хотілось чимхутчій забратися з цієї незатишної, сливе небезпечної місцини. Тож коли перед Чорноплотом забовваніли січові ворота, він притьмом подався до них. Ось уже бачив їх виразно. Вже й ніби наблизився до них, уже до порятунку — рукою подати… Але ні — ворота мовби хто пересунув. Іде Чорнопліт до них, іде та іде, а дійти не може. Чи то блуд напав, чи хто силоміць тримає його і не дозволяє потрапити на Січ… Від безпорадності у Чорноплота замлоїло серце.

*