Володимир Костянтинович Пузій - Бісова душа, або Заклятий скарб

Може, новий, нещодавно померлий?

— Дядечку, не мовчіть! Прошу, дядечку!

«Що ж йому сказати?!» — розмірковував Андрій.

Малий не здогадається-бо, що з ним сталося. Вмираючи, такі, як цей, ще занадто сильно тримаються за життя — і тому потрапляють у Вирій, а не йдуть Господнім шляхом за небокрай. Тепер йому тинятися тут, іноді провалюючись у Яв, страхати там людей… Вічний переляк, образа, нерозуміння того, що сталося.

«— Краще б тобі ніколи з ними не зустрічатися. Помітиш щось підозріле — тікай».

Жодного разу за життя Ярчук не образив дитину, завжди був лагідний із малечею. Утім, не так уже часто стикався він із дітьми, переважно мав справу з чоловіками та зрідка — з молодицями.

Та хай там як. Він поклявся.

— Ану побережися, малий!

В очах хлопчика застиг гіркий смуток — Андрій сплюнув, наче зжував чималий жмут полину.

— Геть від коня! Він у мене небезпечний, копитом як вдарить!..

Сказав — і соромно стало, хоч крізь землю провалюйся!.. та вже й провалився.

Але клятва!

— Дядьку… Орлик… він же добрий, який же він небезпечний?

Ось тобі, Андрію, і потерча!

— Ти звідки знаєш, що коня Орликом звуть?

— Так то ж я з ним біля колодязя чекав, доки ви прийдете! — заторохкотів хлопець. — Тільки я на пагорбі ховався, мені наказали на очі вам не показуватися. Той дядько, що раніше зі скринькою проходив через наше село, а потім без… ну, той, котрий мене попросив коня постерегти — ось, бачте, і червінця дав, справжнього! — то наказав, аби я на очі вам ні-ні! Я і не думав. А ви — р-раз і просто на мене як поскачете. А я… А потім ви на пагорб — і щезли. А я туди — і раптом наче хтось мені по обличчю павутинням провів. І я осьдечки опинився.

Він шмигонув носом:

— Дядьку, а де ми?

— А тобі куди треба?

— Мені б назад, додому. — Він назвав село, що стояло неподалік від Межигірки, через нього Андрій проїздив разом із братчиками на шляху до монастиря.

— То я тебе довезу. Сідай. Як хоч тебе звати?

— Миколка.

— Миколка… Краще б, Миколко, був ти потерчам, їй-богу!

— Що? — не зрозумів хлопчик.

— Та нічого. Не слухай старого дурня, а краще пильнуй за дорогою та навсебіч оглядайся. І домовимося — усі запитання потім. Згода?

— Згода!..Дядьку, а все ж таки, де ми?

Розділ четвертий

Смертельний брат

Від вовка до людини — тільки крок,

і наче трунок в жилах — біль і кров,

замішані на кручому мовчанні.

Той крук злетить у вирій — назавжди,

а ти сьорбнеш біди, немов води,

і серце розіб’єш, як тую чарку.

— Невже справжнісінький Вирій? — укотре перепитав Миколка.

Андрій кивнув і порадів, що за довге життя так і не оселився на якомусь хуторці і не завів дітей. І пошкодував, що все-таки розповів хлопчику про «де ми». Миколка зустрів незвичайну новину з піднесенням небувалим. Тепер від нього не було рятунку: дзиґою крутився в сідлі, зойкав-ойкав і торохтів без упину. Андрій спробував залякати тим, що, мовляв, покине його тут одного. Подіяло — цілих п’ять хвилин Миколка мовчав.

За цей час вони здолали схил і піднялися на край «чаші», яка несподівано виявилася великою і глибокою. І стежка, якою вирішив вибиратися нагору Ярчук, теж була не такою зручною та прямою, як здалося на перший погляд. Копита Орлика провалювалися на начебто щільній, утоптаній поверхні. Зрештою Андрій спішився й повів коня за вуздечку, а в сідлі лишився Миколка, який замовкав лише для того, аби перевести подих чи подивитися на чергову дивовижу Вирію.

А їх, треба зізнатися, вистачало. Узяти хоча б «чашу». Кущики багряної трави начебто не повинні пересуватися (трава все ж таки!) — аж ні, варто відвернутися — і ось уже там, де раніше темніла випалена земля, тепер переливаються усіма відтінками полум’я цілі зарості багряниці цієї вирієвої!

Поки їхали нагору, там, де небокрай сходився з краєм «чаші», зрідка з’являлися то обриси чиїхось крил, то химерні звірячі і людські голови, то просто різнобарвні спалахи. Але все це виглядало несерйозно якось, наче ряджені Чорт та Смерть у вертепі. Миколка відчув це своїм дитячим чуттям і аніскільки не лякався (більше його страхали погрози Ярчука). Андрій же кілька разів клав хрести на цей бісівський непотріб і навіть прочитав «Отче наш», та дарма; тоді просто перестав зважати, стурбований більше майбутньою мандрівкою.

Хлопчик значно ускладнив її, і без того нелегку. Зізнатися, Ярчук не був упевнений, що зможе до закінчення своєї місії повернути Миколку додому — чи взагалі у Яв. Усе залежало від вказівок дзеркальця, яке вручив володар скриньки.

— Дядьку Андрію, а що, весь Вирій такий… пустирний?…

Дійсно, пустир не пустир, але й не звичний краєвид. Позаду чорно-багряною пащею зітхає «чаша», а навколо, куди не глянь, пролягла понура місцина — ні степ, ні ліс, а щось середнє. Наче понавтикані тут і там, корчилися, тягнулися до похмурого неба низькі сосни з ламаними стовбурами. Земля, здавалося, виштовхувала їх, не бажала приймати в себе, поїти своїми життєдайними соками… а може, це соснам було неприємно споживати те, що давала тутешня земля?…

Добре хоч власників бачених з «чаші» крил і голів зараз поблизу не помітно.

— А куди ми їдемо, дядьку Андрію? Ви ж дорогу знаєте, так?

Ярчук лише неуважно кивнув. Він уже здогадався: якщо не відповідати на Миколчині запитання, той втрачає цікавість і переймається чимось іншим.

…А дороги все не видно! Одні сосни ці проклятущі, тут їх побільшало, вся земля всипана голками, Орлик іде, голки під копитом соваються, шурхотять, наче змії!

І — важке передчуття близької біди.

— Дядьку Андрію, то мені здається, чи вони дійсно ворушаться?!

* * *

Бувають такі ліси, що замість життя смерть у своїх нетрях вирощують. Тільки сунься туди — і кісточок потім не знайдуть.

Нечисть, казав Світайло, вона різна буває. Яка вихором обернеться, яка водяником, а яка й озером. Чи садком. Тут не вгадаєш, синку…

Голки під Орликовими підковами звивалися, наче малесенькі гадючки. На вигляд такі безневинні, потішні навіть. Кінь не одразу відчув їхнє ворушіння, але хвоїнки уперто намагалися видертися по ногах якомога вище — і деяким це вдавалося. Там вони міцно обвивалися-впліталися між ворсинками, але, всупереч Андрієвим недобрим передчуттям, не поспішали присмоктуватися п’явками і пити кров. Що, втім, Орлика мало заспокоїло. Відчувши на своїй шкірі чужинців, він спершу намагався обмахуватися хвостом, пишним і довгим, якому заздрила добра половина усіх козацьких коней. Однак це опахало не зарадило Орликові — надмірно жваві хвоїнки чіплялися за довгого хвоста і вирушали у подорож по шкірі.