Юлія Сергіївна Тагліна - Михайло Грушевський

й спільну рису. Обидва були представниками Національно-демократичної партії, заснованої 26 грудня 1899 року. До неї входило чимало представників української інтелігенції: Кость Левицький, Юліан Романчук, Василь Охримович, Іван Белей.

У листах Грушевського до Івана Франка, написаних у 1900—1914 роках, йдеться про безліч спільних інтересів. «Нам пора для України жить» – це був їхній спільний девіз.

Вони обидва були представниками лівих поглядів, взірцем справжніх націонал-демократів. Є також певна методологічна схожість в наукових підходах обох учених. Зокрема, це видно, коли вчитатись у такі слова Грушевського: «Наука – це постійний скептицизм, але лише такий, що веде за собою роботу синтетичну». І ще: «Суспільність, що має віру в себе, мусить мати і відвагу глянути на неприкрашену правду свого минулого, щоб зачерпнути в ній не зневіру, а силу». Можна стверджувати, що унікальна наукова спадщина Івана Франка також служила досягненню саме цієї мети. Як Франко, так і Грушевський увійшли до проводу Національно-демократичної партії як визначні, патріотично налаштовані представники західноукраїнської інтелігенції.

Звісно, були випадки, коли вони вступали в доволі гострі дискусії один з одним, а в деяких листах Івана Франка є певні закиди щодо нелегкого характеру Грушевського. Але важливіше інше: обидва вони були людьми виняткової, універсальної обдарованості. Так склалося, що й останні роки їхнього життя однаково позначені високим трагізмом і стоїчною мужністю: попри все незламний Франко працював буквально до останніх днів життя, а Грушевський, майже втративши зір і перебуваючи під щохвилинним наглядом відповідних «органів», продовжував писати черговий том фундаментальної «Історії України-Руси».

Але повернемося у ті часи, коли у 1898 році за підтримки Івана Франка та Володимира Гнатюка Грушевський провів реформу статуту Наукового товариства ім. Шевченка. Відтепер звання «дійсного члена» товариства присвоювалося лише на підставі наукової кваліфікації. Дехто вважав цю реформу жорсткою, але Грушевський на той час вже добре знав собі ціну і прагнув оточити себе справжніми професіоналами, щоб разом іти до великої мети – всебічного відокремлення та незалежності української нації, її мови та культури.

Як професійний керівник та адміністратор, Грушевський умів віднайти для товариства джерела доходів. Саме за часи його роботи на посаді голови були створені друкарня та палітурня, куплено два великі доми. Грушевський робив усе, щоб Наукове товариство стало осередком наукової роботи саме українською мовою, особливо у галузях, безпосередньо пов’язаних з українським краєм.

Намагаючись зробити з Наукового товариства наукове середовище європейського рівня, Грушевський поклав початок для успішного розвитку музею, а бібліотека товариства за його часів стала одною з найбільших у Львові і зав’язала стосунки з усіма культурними країнами.

У1899 році Грушевським був обраний перший академічний корпус учених – членів Наукового товариства ім. Шевченка у складі 32 науковців з західноукраїнських та східноукраїнських земель, ау 1903—1914 роках було прийнято 19 членів-іноземців, науковців зі світовим ім’ям, серед них А. Єнсен, Я. Бодуен де Куртене, О. Брюкнер, В. Бехтерев, О. Пипін, О. Шахматов.

Але сталося так, що вимогливість Грушевського врешті-решт обернулася проти нього. Його прагнення подальшого вдосконалення організаційної структури Наукового товариства ім. Шевченка призвело до дискусій та затяжної кризи. Між членами товариства назрівав конфлікт, у результаті загострення якого в 1913 році Грушевський полишив посаду голови.

Михайло Сергійович завжди дивився далеко вперед, тому він активно займався підготовкою та вихованням нових кадрів українських істориків. Викладаючи в університеті, особливу увагу Грушевський приділяв семінарським заняттям, бо сподівався виявити на них найздібніших слухачів та приохотити їх до самостійної наукової праці. Інколи Михайло Сергійович вів навіть приватні наукові заняття поза університетом, як зі своїми слухачами, так і сторонніми. Він роздавав літературу до рефератів, його слухачі мали все це прочитувати. Так здібні студенти призвичаювалися до наукової роботи. Поступово вони переходили від роботи з рефератами до серйозних наукових праць, а далі – до самостійних дослідів та наукових висновків, репрезентували українську наукову національну історіографію.

Грушевський виявився не тільки великим вченим, а й великим педагогом. До молодих студентів не звертався інакше, як «пане-товаришу». І справді, він був для них товаришем. Михайло Сергійович вмів заохочувати молодь до праці, давав поради у важливих питаннях, запрошував студентів до себе, дозволяв користуватися своєю чудовою бібліотекою. Грушевський ніколи не шкодував свого часу для студентів. Гурток слухачів вченого спершу був невеликий, але з року в рік число їх зростало, і за двадцять років професор виростив мало не сотню своїх учнів, що допомагали і йому в науковій праці.

Грушевський з радістю помічав, що українські наукові сили все більше зростають. Але в той же час він переживав з того, що молоді вчені не мають де розвинути свої таланти. Для того був потрібний український університет у Львові. Це питання все частіше підіймали самі студенти. Грушевський з великим співчуттям стежив за цими змаганнями молоді, був вірним її порадником.

В ті часи українці мали тільки один літературно-науковий журнал «Зоря». Його теж видавало Наукове товариство імені Шевченка. В 1897 році Грушевський виступив із проектом реформування ілюстрованого тижневика «Зоря» на літературно-науковий місячник європейського зразку. Цей план Наукове товариство прийняло, і з 1898 року почав виходити «Літературно-науковий вісник». В число редакторів вступив від початку сам Грушевський. До того ж він приєднав до цього журналу літературні сили, намагався розвивати письменницький «молодняк», дбав про наукові статті, сам писав огляди культурного життя.

Зрозуміло, як багато давав тодішній «Вісник» нового й цікавого читачам, який він мав вплив на молодь, на все суспільство, як дуже поглиблював погляди своїх читачів на світ, на людей. Але, як влучно вказував пізніше Крип’якевич, цей журнал до того ж мав єднати галицьких та буковинських українців із наддніпрянськими. «Правда, вже «Зоря» під редакцією Василя Лукича це робила, робило це «Життя і слово», – писав Крип’якевич, – але ж ні один, ні другий журнал не міг цього робити з такою великою мірою, як «Вісник». В кожному зшитку були огляди життя з усіх українських земель. Щонайкращі й найліпші письменники з-перед і з-поза Збруча, пишучи у «Віснику», єдналися між собою. А коли цензура заборонила «Вісник» у межах колишньої Росії, то Грушевський усе ж придумував способи, щоб його читали на Наддніпрянщині. А коли з першою російською революцією (1905 р.) впали з українського слова кайдани, він переніс (1907 р.) «Вісник» до Києва. Цей журнал мав об’єднувати передзбручанських і зазбручанських українців уже з Києва…»

Михайло Грушевський робив чимало зусиль заради об’єднання синів свого народу. На той час лівобережні українці жили окремим життям від правобережних, чому сприяли довгі роки поневолення українського народу різними країнами. Різниця у мові, побуті, праці, політичних поглядах ставала дедалі все більшою,