Карлос Руїс Сафон - Тінь вітру

За відсутності ручки батько позичив мені олівець «Стадлер» № 2, яким я шкрябав у записнику. У моєму першому оповіданні йшлося про надзвичайну авторучку, дуже схожу на «Монбланський шедевр», та ще й зачаровану. Ручкою володіла знедолена душа її попереднього власника, письменника, який помер від холоду та голоду. Опинившись у руках початківця, ручка наполегливо відтворювала на папері останній твір нещасного письменника, якого той не встиг закінчити за життя. Не знаю, звідки в мене з’явилася ця ідея, але більше я нічого подібного не писав. Я був незадоволений із себе: сюжет був анемічним, синтаксис — недбалим, а метафори за інтонаціями нагадували рекламу шипучих ванн для ніг, яку я був читав на трамвайних зупинках. Я винуватив у всьому олівець: тільки ручка, вірив я, здатна перетворити мене на великого письменника.

Батько стежив за моїми перемінними успіхами — чи то з гордістю, чи то із хвилюванням.

— Як твоє оповідання, Даніелю?

— Не знаю. Думаю, якби в мене була ручка, усе було б по-іншому.

— Е, друже, це не виправдання. Просто пиши. Пиши далі. А коли закінчиш свій перший твір, я куплю тобі ручку.

— Обіцяєш?

Батько, як завжди, всміхався у відповідь.

На батькове щастя, мої мрії про літературу невдовзі згасли. Річ у тім, що у крамниці старожитностей на ринку Енкантес можна було знайти купу механічних іграшок, причім вартість їхня значно краще відповідала нашому родинному бюджетові, ніж «Монбланський шедевр». Захоплення дитинства — немов невірні коханці: незабаром я вже бачив тільки конструктор та повітряні човни, а про письменство геть забув. Я вже не просив батька, щоб той повів мене подивитися на ручку Віктора Гюґо, — і батько теж не згадував про неї.

Тогочасний світ навіки зник у забутті, але образ батька я зберіг і дотепер: худорлявий чоловік у старому костюмі, завеликому на нього, й поношеному капелюсі, що його було придбано на вулиці Кондаль за сім песо; чоловік, який не мав змоги купити синові якусь нещасну ручку, що, може, не була й потрібна, але так багато важила для малого...

Коли я ввечері повернувся з дому Барсело, батько чекав на мене в їдальні. Вираз обличчя в нього був, як звичайно, турботливий та трохи журливий.

— Я вже почав був хвилюватися, — промовив він. — Дзвонив Томас Аґілар. Сказав, що ви домовлялися зустрітись. Ти забув?

— Це все Барсело. Коли він починає говорити, його неможливо зупинити, — відповів я, хитаючи головою. — Не знав, як його позбутися.

— Він добрий чоловік, але базіка невиправний. Ти, певно, зголоднів. Мерседітас принесла трохи супу, який варила для своєї матусі. Ця дівчина — янгол.

Я сів до столу й узявся до супу. Мерседітас була дочкою нашої сусідки з третього поверху. Усі говорили, що вона чеснотлива, немов черниця, хоча й не раз бачили її з мускулястим моряком, який проводжав її з крамниці і якого вона палко цілувала.

— Ти якийсь сумний, — сказав батько, прагнучи продовжити розмову.

— Напевно, усе через вологість. Барсело каже, вона погано впливає на мозок.

— А я так не вважаю. Тебе щось непокоїть, Даніелю?

— Ні. Просто розмірковую.

— Про що?

— Про війну.

Сумовито кивнувши, батько й далі тихо сьорбав свій суп. Він був дуже самотньою людиною — людиною, яка жила минулим, хоча навряд чи усвідомлювала це. Коли я був малим, я й не уявляв собі, що може існувати інший світ — світ, у якому немає цієї післявоєнної пригніченості, важкого безгоміння вулиць, принизливої бідності та прихованої образи, яка читалася з людських очей і здавалася мені звичною й цілком природною, як вода в крані. Мені уявлялося, що мовчазна печаль, яка сочилася крізь стіни скривдженого війною міста, і є його справжнім обличчям. Одна з пасток дитинства полягає в тому, що ми відчуваємо, ще не навчившись розуміти; коли розум іще не в змозі збагнути сутність подій, серце зазнає особливо глибоких ран.

Того літнього вечора, повертаючись додому крізь підступні сутінки Барселони, я ніяк не міг викреслити з пам’яті розповідь Клари про зникнення її батька. У моїй уяві смерть була чимось на кшталт безіменного посланця, який забирає матерів, жебраків та дев’яносторічних сусідів, наче розігруючи пекельну лотерею. Але я не міг збагнути того, що смерть може бути поряд зі мною, мати людське обличчя та серце — хай отруєне ненавистю, та все ж людське; що смерть може бути вдягнена у форму чи плащ, може стояти в чергах у кіно, сміятися в барах, уранці водити власних дітей на прогулянку до парку Сьюдадела, а ввечері змушувати когось зникнути у в’язниці замку Монжуйк чи в загальній могилі без імені та обряду. Коли я прокручував усе це у голові, мені спало на думку, що світ, який я сприймав як справжній, у дійсності являв собою ніщо інше, як штучні сценічні декорації. Це були вкрадені роки — роки, вкрадені в мого дитинства.

Ми їли суп — бульйон із другосортними копченостями та сухарями, — а у вуха нам гуло радіо: його приїсні відгомони крізь відчинені вікна долинали навіть на церковну площу.

— То розкажи мені, Даніелю, що ви поробляли сьогодні у Ґуставо?

— Я познайомився з його небогою Кларою.

— Сліпою? Я чув, вона справжня красуня.

— Не знаю. Я таких речей не помічаю.

— Краще й не помічай.

— Я сказав, що міг би завітати до них завтра, після школи, і почитати їй — вона така самотня... Якщо ти дозволиш, звичайно.

Батько поглянув на мене з підозрою, наче замислюючись, чи то він передчасно постарішав, чи то я росту надто швидко. Я вирішив змінити тему, але єдиним, що спало мені на думку, було питання, над яким я безперервно розмірковував останні кілька годин.

— Чи правда, що під час війни людей забирали до замку Монжуйк і більше їх ніхто не бачив?

Батько проковтнув ложку супу й пильно подивився на мене. З його вуст зірвалася коротка посмішка.

— Звідки ти це взяв? Від Барсело?

— Ні. Від Томаса Аґілара. Він іноді у школі розповідає різні історії.

Тато неспішно кивнув головою.

— Коли була війна, траплялися речі, які важко пояснити, Даніелю. Часто навіть я не знаю, що вони насправді означають. Іноді краще лишити все як є.

Він зітхнув та знову заходився сьорбати суп, уже з меншим задоволенням.

Я мовчки дивився на нього.

— Перш ніж померла твоя мати, вона змусила мене пообіцяти, що я ніколи не розмовлятиму