Ірен Віталіївна Роздобудько - Шості двері

лежать деякi речi, кiлька зошитiв, а головне — гаманець з усiма заощадженнями — 33 карбованцi й 42 копiйки. Це божевiльна сума! Можна повечеряти в кав'ярнi сарделькою з огiрком, а потiм купити квиток на лiтак. Наприклад, до Риги. Але — тiльки в один кiнець. Хоча, яка рiзниця, де тинятися пiд дощем?

Життєва спiраль, якою Анна-Марiя пiднiмалася, уже давно перетворилася на обм'яклу серпантинову стрiчку. А усвiдомлення повної незахищеностi з'явилося давно, мабуть, пiсля випадку з вiвчаркою…

Тодi, першого вересня, вона йшла до школи — фартушок у неї був бiлий, як i належало, у новенькому портфелi лежав пластиковий пенал iз малесеньким iграшковим годинником усерединi. Сусiдка, тiтка Валя, дивилася з балкона, курила цигарку й випускала в небо рiвнi кiльця сизого диму. Величезна вiвчарка вискочила зненацька. Анна-Марiя вiдчула за собою її хриплувате переривчасте дихання. Собака з усiєї сили ткнувся вологим носом у її спину й зупинився. Анна-Марiя вiдчула, як на сукенцi утворилася мокра пляма вiд собачої пiнистої слини. Кiлька хвилин вони так i простояли одне перед одним — дiвчинка й собака, поки тiтка Валя спустилася й довела Анну-Марiю до школи (добре, що йти було недалеко!), не турбуючись про те, що в дiвчинки мокрою була не тiльки спина, а й колготки…

Тодi Анна-Марiя вже жила у квартирi навпроти. Все сталося, як напад страшної й несподiваної хвороби: спочатку виїхала мама. Назва її нового мешкання звучала, як найменування пухкого тiстечка: ПМП. Анна-Марiя уявляла це саме ПМП, як пишний торт iз вершковими квiтами, серед яких пурхають марципановi ельфи i колiбрi. Поки пiзнiше їй не розтлумачили, що мудра абревiатура розшифровується як «постiйне мiсце проживання».

Виявляється, сiмейна iдилiя тривала лише до того часу, поки була жива бабуся. Як сталося, що мама опинилася в iншiй країнi з iншим чоловiком, Анна-Марiя не знала й донинi. Спочатку не було в кого розпитати (батько мало розмовляв iз нею), а пiзнiше (коли Анна-Марiя взагалi перестала дивуватися будь-чому), ця тема перестала її цiкавити. Мати опинилася в iншому свiтi, який, мабуть, вибрала сама.

Квартира перетворилася на смiтник iз купою порожнiх пляшок, на лiгвище пораненого звiра, на Содом i Гоморру. А пiзнiше батько взагалi максимально полегшив собi життя: з невеликої суми, яку надсилала мати, викроював оплату для сусiдки за те, що вона годувала й доглядала дiвчинку. Спочатку та приходила до них, потiм почала забирати Анну-Марiю на ночiвлю, а згодом, щоби було простiше, оселила дiвчинку в себе.

Жити з тiткою Валею було надзвичайно нудно. Анна-Марiя постiйно боялася зробити щось не так — тодi тiтка Валя не розмовляла з нею годинами i в квартирi зависала тиша, вiд якої починало дзвенiти у вухах. Згодом у рахунок оплати батько перетягнув до сусiдки пiанiно, й тiтка Валя вечорами розучувала гами i навiть самотужки навчилася грати полонез Огiнського. Вона завзято гатила по клавiшах, розгойдуючись на табуретцi, й Аннi-Марiї здавалося, що завдяки цим чаклунським дiям за вiкном посилюється вiтер… Жити стало геть незатишно, коли Валентина забрала iз села свою стару матiр, бабу Зою. Баба Зоя вже впала в маразм, нiкого не впiзнавала, боялася сiдати на унiтаз, i всi потреби справляла у вiдро, яке завжди стояло пiд її лiжком. Тiтка Валя оселила бабусю в тiй самiй кiмнатi, де спала Анна-Марiя. Баба Зоя часто розмовляла вночi, й дiвчинка до ранку вовтузилася пiд ковдрою, з острахом поглядаючи в страшний куток. «Винесiть квiти!» — кричала баба Зоя, i Анна-Марiя, вдивляючись у темряву, бачила тисячi великих вазонiв, якими нiбито була заставлена кiмната, а хижi м'ясистi голiвки троянд та лiлей розповсюджували ядучий запах солодкавого тлiну. Якоїсь митi їй захотiлося приєднатися до вимог божевiльної баби й так само затято репетувати, аби хтось зайшов до спальнi i клацнув вимикачем…

Анна-Марiя годинами просиджувала на сходовому майданчику, однак це не додавало радостi, як ранiше. Iгри в дворi теж не приносили задоволення. Крiм того, до сусiднього будинку, де жили друзi-близнюки, переїхала родина з дiвчинкою, котра повнiстю заволодiла увагою Санюль. Прiзвище дiвчинки здавалося Аннi-Марiї неприємним — Сiдловська.

Дiвчинка була руда й, незважаючи на свiй вiк, мала вигляд маленької жiнки — коротконога, мiцно збита, з м'яким опуклим черевцем i вже окресленими грудьми. Вона вигадувала безлiч нових iгор, одна з яких була особливо незвичайною — гра в суд.

Тепер дiти, за пропозицiєю Сiдловської, збиралися на пустирищi за будинком, i вона всiм призначала ролi: хтось ставав «прокурором» (зазвичай це була сама Сiдловська), хтось «адвокатом», хтось «вартовими», але роль Анни-Марiї залишалася незмiнною — вона завжди була «пiдсудною». Суди вiдбувалися щовечора й тривали годинами, аж поки на небi не з'являлися зiрки.

Суть гри полягала в тому, що Сiдловська довго й нудно розбирала вчинки й поведiнку «пiдсудної»: як вона дивиться, що говорить, чому не привiталася з матiр'ю самої Сiдловської, чому не вiддала 22 копiйки за морозиво, яким пригостив її батько Сiдловської, навiщо живе в чужої тiтки, якщо поруч квартира батька. Коли цi теми вичерпалися, на суд було винесено питання про матiр Анни-Марiї, i прокурор-Сiдловська оприлюднила вердикт, що дочка «повiї» не може гратися разом iз дiтьми з порядних родин. Ця гра, а головне — магнетизм самої Сiдловської настiльки заворожували всiх присутнiх, що й Анна-Марiя, й Санюлi покiрно брели на задвiрки щовечора, незважаючи на те, що пiсля кожної такої гри вiдчували повне душевне спустошення. Проте усвiдомлення того, що грають вони в дорослi iгри, й до них приходять новi вiдчуття, зовсiм не схожi на райдужнi дитячi емоцiї, дiяли майже наркотично. Iнодi Анна-Марiя з жахом думала, що якби Сiдловська винесла вирок повiсити її — це було б виконано без жодного заперечення.

Виходити в двiр для Анни-Марiї тепер означало лише одне: почувати свою провину. Особливо ж гостро це вiдчулося тодi, коли вiд матерi надходила посилка, й Анна-Марiя одягала на прогулянку джинсову спiдничку або лакованi черевички — речi, яких не було в iнших.

Посилки вiд матерi — до свят чи до дня народження — от що визначало життя Анни-Марiї. Вона сама розпаковувала їх. Спочатку вдихала запах грубої полотняної тканини, в котру була загорнута коробка, торкалася кiнчиком язика до сургучевої печатки (вона нагадувала розплавлену шоколадну медальку), акуратно розв'язувала кошлатий джгут. I шматок тканини, i джгут, i паперову обгортку вона ховала пiд подушку, щоби часом воскрешати в пам'ятi солодкий процес «роздягання» чарiвного пакунка. Тим паче, що через певний час їй не лишалося нiчого, крiм цих знакiв материнської уваги: тiтка Валя швидко знаходила застосування «iноземному шматтю» своєї пiдопiчної. Аннi-Марiї дiставався лише запах. Дивний, нi