Ірен Віталіївна Роздобудько - Шості двері

йдiть геть, бридкi пiдванцi! — розгнiвався Мiжстiн. — Не заважайте нам веселитися!

— Але… моя iграшка… ось! — i я вказала на новоспечену королеву.

— Що?! — разом видихнула зала.

— Яке нечуване зухвальство! — викрикнула мати Мiжстiна, стара королева Каст-Аньєта. — Як ти смiєш, маленька потворо, називати нашу дорогу наречену лялькою?! Взяти їх негайно!

Нас тiєї ж митi оточила варта. Я дивилася на Ельвiру, але вона продовжувала ховатися за своїм вiялом.

— У в'язницю їх! — наказав король.

Нас схопили, скрутили й вiдразу ж заштовхали в темну комiрчину. Я була обурена не тiльки самою цiєю подiєю, а й поведiнкою своєї улюбленої ляльки. Пiдступна зрадниця! Я згадала, як годувала її з ложечки, як сповивала, як наспiвувала їй пiсеньок i цiлувала на нiч у кругле порцелянове чоло… Сльози покотилися по моїх щоках.

— Ах, дорога Люсi! Я не можу бачити, як ви страждаєте! — заметушився Стрибунець. — Якби у мене була шпага!

Не встигли нашi очi звикнути до темряви, як у стiнi комiрчини вiдчинилися таємнi дверцята, й у смужцi свiтла з'явилася та, котра так пiдло зрадила мене. Ельвiра стояла, притуливши палець до вуст.

— Мамцю, дорога мамцю, — нарештi зашепотiла вона, — пробачте менi. Я зможу вивести вас звiдси, тiльки не сердьтеся! (Я знову вiдзначила, що час тут спливає неймовiрно швидко, адже ще секунду тому лялька сидiла на тронi поруч зi своїм нареченим!)

— Як це «вивести»? — обурилася я. — Ми прийшли сюди, щоб забрати тебе!

— Дорога мамусю, — затинаючись, мовила Ельвiра. — Зрозумiйте мене! Ну хто я там, нагорi? Звичайна лялька, яку можна купати в холоднiй водi, причiсувати гострим гребiнцем, тижнями носити в сумцi й кидати носом у стiну (почувши цi слова, почервонiти довелося менi…). А тут я — королева величезної країни. Мене любить король i слухаються пiдданi. Тут я — жива! У мене власна спальня, в яку щоранку мають приносити солодкi тiстечка…

— О, тiстечка… — луною повторив Стрибунець. — Як я вам заздрю, панi Ельвiро!

— Це означає, що ми нiколи бiльше не побачимося? — запитала я.

— Ми побачимося. Ми обов'язково зустрiнемося, — переконано сказала Ельвiра. — Ви ще не раз прийдете до нас у гостi, дорога матусю! Головне, щоб потiм ви самi ЗАХОТIЛИ мене впiзнати. То чи ж можна менi залишитися?

Я не могла заперечити їй. Адже чудово розумiла, що означає бути живою i рухатися. Хiба я могла позбавити Ельвiру цього задоволення?

Потiм нова королева Мiжстiнiї вивела нас таємним ходом прямо до пурпурової завiси, що вiдокремлювала одну країну вiд iншої.

— Прощавай! — сказала я Ельвiрi. — Роби так, як пiдказує твоє серце — адже я завжди знала, що воно в тебе є… Але знай, тепер ти можеш постарiти i навiть… Навiть померти.

Вона посмiхнулась i нiчого не вiдповiла.

Ми вiдгорнули завiсу й вiдразу ж опинилися в бальнiй залi Пiдваннiї.

З нашою появою музиканти радiсно вдарили по струнах, забарабанили й загули, а гостi оточили щiльним кiльцем i закидали квiтами, як справжнiх героїв. Назустрiч вийшли король Пiдван, ведучи пiд руки Амелiю i Марiанну.

— А де ж Ельвiра? — запитала Марiанна.

Менi довелося розповiсти всю iсторiю.

— Виходить, Ельвiра тепер королева? — розплакалася раптом Амелiя.

Щоб якось розважити її, король Пiдван запропонував скуштувати малинового чаю i запросив усiх до вiтальнi. Ми (я, Стрибунець, двi ляльки i король) довго сидiли за столом, розмовляли, пили надзвичайно смачний чай i говорили про…

Утiм, це i є таємниця, яку я пообiцяла не розповiдати нiкому. Нарештi без попередження до вiтальнi зайшов загiн лiхтарникiв. Маленькими золотими наперсточками вони загасили свiчi. Очевидно, настав ранок.

— Нам уже час, — сказала я i помiтила, що король перетворився на зiв'ялу квiтку.

Мiй друг Стрибунець теж помiтно посмутнiшав.

— Що з вами, Ваша Величносте? — запитала я.

— Я маю залишитися сам, а менi цього так не хочеться! Панi Люсi, якщо ви дозволили залишитися Ельвiрi, то, можливо, не вiдмовите в такому самому проханнi Амелiї? Я прошу у вас її руки й умру вiд горя й самоти, якщо…

— Та ви просто змовилися! — я подивилася на Амелiю, обличчя якої палало. — Ти справдi хочеш залишитися?!

Але все було зрозумiло й без слiв.

— А ти, Марiанно?

— Нi, мамо, я пiду з тобою. Я буду з тобою доти, доки не зiтреться моя сукня, не розваляться мої черевики… I поки… поки ти не станеш дорослою…

Вона взяла мене за руку. Ми попрощалися з королем, я розцiлувала Амелiю й потисла лапку Стрибунцевi. Але вiн мляво зреагував на мiй потиск — його лапки безвiльно звисли, а по обличчю градом покотилися сльози.

— Люсi, Люсi… — повторював вiн, — я все одно знайду тебе.

Вiн вийняв з кишенi маленьке кругле дзеркальце й розламав його на двi скалки — одну простягнув менi:

— Коли-небудь ми з'єднаємо їх… — сказав вiн.

— Час iти, — поквапила Марiанна.

Я вiдчула, що страшенно хочу спати, очi мої злипалися. Марiанна вивела мене на крутi кам'янi сходи. Як крiзь полуду, я побачила вгорi свiтло, що вибивалося з пiвкола Дверей. Ми вже були за крок вiд мети, як я… заснула на останнiй сходинцi, згорнувшись клубочком на холодному каменi. Останнє, що я вiдчула — як Марiанна з останнiх сил перетягла мене через порiг i знесилено впала поруч.

Вiд автора

На цьому iсторiя дiвчинки, котра iдентифiкує себе як «Я», закiнчується… Пiсля шести рокiв, за її словами, вона навчилася бачити себе збоку. Напевно, так вона ховалася вiд реальностi, яка перестала її влаштовувати. Тому цiлком доречно автору назвати її iм'я i не вводити в оману читача дитячими казками. Її звуть Анна-Марiя.

I в тому, що вона мала подвiйне iм'я, був певний знак згори, який свiдчив про роздвоєнiсть її натури, адже iнодi нам легше бачити себе збоку, нiж активно брати участь у тому, що вiдбувається. А якщо ж те, що вiдбувається з нами, зовсiм нас не влаштовує, тi щасливцi, котрi мають дар говорити про себе, як про когось стороннього, можуть з упевненiстю сказати: це було не зi мною.

Отже, її звуть Анна-Марiя. I найголовнiше в її життi — те, що коли їй виповнилося шiстнадцять, вона вiдчула, що насправдi їй уже сорок. Напевно, цим вона i привернула увагу автора.

ЧАСТИНА ДРУГА

…Восени 1982 року Аннi-Марiї виповнилося шiстнадцять. Вранцi вона написала листiвку й залишила в своєму кутку на розкладному лiжку: «З днем народження!». Увечерi пiд цим написом побачила закарлючки зведеного братика Олекси: «Ти тут зайва!». Це було останньою краплею.

I ось тепер вона бреде вулицею, зовсiм не звертаючи уваги на те, що почався дрiбний осiннiй дощик. У потертiй спортивнiй сумцi, з якою вона ходить до школи,