Ірен Віталіївна Роздобудько - Ранковий прибиральник

— Нiчого дивного: у нас занадто мало своїх фахiвцiв, здебiльшого працюють ученi-iноземцi. А ви як сюди потрапили? Аль розповiдав якiсь небилицi.

Я вийняв пачку сигарет i простягнув її Еджiдiо, але той заперечливо похитав головою i (так я й думав!) дiстав люльку. Сонце швидко падало в море, i вода, здавалося, була пiдсвiчена зсередини рiвним синiм свiтлом.

— Аль любить розповiдати небилицi… Про вас, наприклад, вiн говорив, що ви шукаєте золотого сокола.

Я не був налаштований на спогади. Вечiр уповзав у мене, як вуж, i я щодалi бiльше злився, що не здогадався купити хоча б коньяку.

— Я його майже знайшов, — пiдморгнув менi Ед. — Тiльки не тут, — вiн кивнув на море.

— Де ж?

— Вам це справдi цiкаво? — очi його спалахнули, як у людини, одержимої нав’язливою iдеєю. Скiльки разiв менi випадало бачити такi очi в письменникiв, якi не вiдбулися, готових годинами говорити про свiй ненаписаний шедевр. — Усi мене вважають трохи ненормальним, — завваживши мiй насторожений погляд, продовжував Еджiдiо-акула. — Але найнесподiванiшi вiдкриття вiдбуваються саме випадково. Якщо тiльки йдеш до них з дитинства. Я збирав iнформацiю, копирсався на днi моря, сидiв в архiвах…

— I що ж? Ви знайшли його?

— Майже. Щоправда, це поки що гiпотеза… Думаю, вiн, сокiл, зовсiм поруч. Можна сказати, у нас пiд носом. Там… — Вiн кивнув у бiк Валлетти, яка даленiла в сутiнках. — Бачите, праворуч замок? Це замок Сент-Анджело, його ще називають замком «Бiлої Дами». Зараз вiн на реставрацiї, але там живе один з мальтiйських лицарiв, що залишилися тут, — старий Кретьєн. Дуже хитрий дiд, скажу я вам! Якось менi довелося бути в нього — хотiв розпитати про деякi речi. У мене була при собi копiя старовинної лiтографiї iз зображенням цього сокола. Його розмiри я знаю напам’ять. Отож цей Кретьєн показав менi точну копiю птаха, вiдлиту з мiдi. Вона стояла у вiтальнi пiд скляним ковпаком. Мене затiпало. Мiдь не темнiє, а цей сокiл був геть чорним i ще облупився, немов його не раз лакували. Я певен, що це — оригiнал. Знаєте, колись часто маскували такi речi пiд пiдробку за допомогою зумисного грубого фарбування.

— Якщо це правда, то навiщо розповiдати про нього першому зустрiчному? — здивувавсь я.

— Ви до цього зовсiм байдужi, а ще — чужинець, — споквола мовив Ед, акуратно вибиваючи залишки попелу з люльки в целофановий пакетик. — Ви — не такий, як усi. Менi б хотiлося довiдатися про вас бiльше, нiж теревенять у мiстi.

Я сумно оглянув наше «застiлля»: пиво, чiпси, стружка зi спрута. I менi враз нестерпно захотiлося, щоб тут, як на скатертинi-самобранцi, з’явилася печена на вугiллi картопля, срiблястий, лискучий вiд жиру оселедчик, пучки свiжої цибулi, петрушки, кропу, рожево-молочний кусень молодого сала iз золотавою нiжною шкiрочкою, малюсiнькi огiрочки й пузатi лiловi помiдори «бичаче серце», кiльця домашньої ковбаски, густо начиненi зернятками гiрчицi й, нарештi, спiтнiла (бо з морозильника) пляшка «перваку», яка би плакала крижаними сльозами. Отодi, подумав я, наша розмова велася б зовсiм iнакше. Тому що я бачу — ти гарний хлопець i так само знемагаєш вiд туги за минулим чи нездiйсненним.

— Знаєш, Еде, — в мене навiть голос змiнився, i я не помiтив, як перейшов на «ти». — Я б iз задоволенням побалакав з тобою про те-се. Але все це, — я роззирнувся довкiл, — не дуже надихає. Якщо хочеш, зустрiнемося наступного вихiдного, спозаранку. Майнемо на який-небудь острiв, а застiлля беру на себе я.

Отут менi спало на думку: два чоловiки на безлюдному островi — це виглядало б доволi дивно. Зрештою, я мiг узяти iз собою Марiю (все одно не повiрить, що я проводжу вихiдний iз товаришем) i кого-небудь для Еджiдiо. Я чомусь був упевнений, що його «плейбойська» зовнiшнiсть призначена тiльки для риб, — аж надто неприкаяно вiн виглядав на своїй яхтi. Йому цiлком би пасувала, скажiмо, Елiзабет чи ще краще — Сiбiлла. Познайомитися з пiдводним археологом ця красуня не вiдмовиться, а менi буде приємно спостерiгати за нею в неробочiй обстановцi. Справа вирiшилася простiше, нiж я припускав. Еджiдiо з радiстю пiдтримав мою iдею.

Ми трохи помовчали. Як завше, мене охопили сумнiви: може, дарма все це? Будь-яка активнiсть лякала мене, а новi знайомства насторожували i здавалися безглуздими.

— Ти коли-небудь плавав з аквалангом? — пiсля паузи запитав Еджiдiо-акула.

— Не доводилося.

— А хочеш?

Я бачив, що йому страшенно хочеться зробити менi приємне, вiн вiдчув, що я трохи знiтився.

— Можна спробувати. А в тебе є акваланг?

— Авжеж! Два цiлком пристойних апарати. Правда, застарiлої конструкцiї. От тiльки костюмiв немає. Але тепер спекотно, у водi не замерзнем. Ну, то як?

— Гайда!

Ед зрадiв, заметушився, виволiк звiдкись iзнизу два жилети з балонами, маски, ласти й пояси зi свинцевими вантажами. Вiн хвилювався, немов господар будинку, що веде гостей у потаємнi кiмнати, — море було його зaмком, його обiтованою землею, i вiн хотiв, щоб вона теж припала менi до душi.

Вiн перевiрив балони. Потiм iз вправнiстю досвiдченого тренера (втiм, вiн улiтку мав приробiток iнструктора з дайвiнгу) Ед начепив на мене стрiчку з трьома свинцевими пластинками, допомiг надягти жилет iз причепленими позаду балонами. Потiм швидко екiпiрувався й сам. Перед зануренням вiн прочитав менi цiлу лекцiю, розмахуючи шлангом iз загубником на кiнцi.

— Цi «вушка» затискаєш зубами, загубник — губами, витягнутими в «рурочку», начебто вимовляєш звук «у». Дихаєш рiвномiрно. Руками не розмахуєш — працюють тiльки ноги. Якщо вода раптом потрапить у шланг, натиснеш цю кнопку — i вода видалиться автоматично. Щоб нормалiзувати внутрiшньочерепний тиск, затиснеш носа i зробиш видих. Тепер про сигнали. Якщо все гаразд, покажеш «о’кей», — вiн з’єднав вказiвний палець iз великим. — Ось так — великий палець угору! — спливаємо. Палець униз — опускаємось. Усе просто, як у Римi. Пiрнемо тут, бiля берега. Тобi для першого разу вистачить глибини. Десять метрiв улаштовує?

Мене влаштовувало. I ми пiрнули. Кiлька хвилин я пiд орудою Еда-акули вчився правильно дихати, а потiм вiн потяг мене вниз…

Вода зiмкнулася надi мною овальною блакитною банею. Я розглянувся навсiбiч. Ми буквально врiзалися в зграю срiблястих пласких риб, що металися навколо i трiпотiли плавцями, як переляканi пострiлом птахи. Я показав Едовi знак «о’кей» i вказав пальцем униз. Ми плавно пiшли до дна. Воно було пiщаним. Я лiг, як на пляжi, й розкинув