Максим Іванович Кідрук - На Зеландію!

спантеличила. Якось це зовсім не по-арабськи. Після двох місяців на Близькому Сході я вперше розгубився по-справжньому.

Вдаючи, наче знаю, що роблю, я попрямував до виходу з автовокзалу. Відійшовши від автостанції, спинився, остаточно збитий з пантелику. Ніхто не діймав мене. Ніхто не біг за мною і не ліз на голову, пропонуючи свої послуги. Ще більш дивно – дорога, в яку впирався виїзд із автостанції, була порожньою. Складалося враження, наче я прибув до Каїра посеред глупої ночі, а не сонячного ранку п’ятниці.

Присмирнівши, я повернувся назад до станції.

– I need taxi, – кажу до найближчого таксиста.

– Куди їхати? – без особливого запалу відповідає той.

«Та що з вами таке? – думаю. – Перед вами білий європеєць, якого сам Аллах велів розвести на бабки, а ви поводитесь, мов байбаки ранньої весни!»

– «Cairo Stars Hotel». – Я планував зупинитися в хостелі, але, познайомившись перед Новим роком з Лу, Алексом та Армандо, зупинився у готелі, вибраному мексиканцями. «Cairo Stars» був невеликим і дешевим двозірковим готелем у центрі Каїра, за кілька кварталів від площі Тахрір. За кілька днів, що лишалися до 2011-го, я встиг потоваришувати з тамтешнім менеджером, а тому, повернувшись до столиці, вирішив не шукати нічого кращого. – Це на Адлі-стрит.

– Знаю, – мотнув головою таксист і замовк.

Чи не вперше я мусив першим називати ціну. Небачене явище для арабського світу!

– П’ятдесят фунтів, – кажу. «Cairo Stars» неблизько.

– Сто, – летить у відповідь.

Я вдав, що розвертаюсь, аби піти геть.

– Шістдесят, – миттєво скинув ціну шофер.

– П’ятдесят, – сердито наполягаю.

– Шістдесят, це так далеко, мій друже… – почав свою пісню таксист.

Він би погодився. Тільки мені треба було починати з сорока.

– Добре, – приймаю пропозицію, – шістдесят. Поїхали.

Ми сіли у ветхі «Жигулі», обліплені, наче новорічна ялинка наклейками, кольоровими ліхтариками і всякими блискучими пластиковими штуковинами, і поїхали.

Каїр не припиняв дивувати. Зустрічних машин не було. За нами теж ніхто не їхав. Я знов подумав про те, що з містом щось негаразд. Під час попереднього мого візиту навіть уночі на вулиці було більше народу.

За чверть години таксист висадив мене біля готелю. «Cairo Stars» знаходиться на розі Адлі-стрит та вулиці Мохаммеда Фаріда. Адлі – один з центральних проспектів столиці – виглядав мертвим і застиглим, наче на фотографії. Ні людей, ні машин. Каїр починав мене лякати.

Перед тим як проситися до готелю, я зійшов на перехрестя і подивився на південь уздовж вулиці Фаріда. Сонце видряпалось достатньо високо. Проспект чудово освітлювався і був таким самим спорожнілим, як і Адлі-стрит. Два суміжні квартали до перетину з Каср-аль-Ніл аж дзвеніли порожнечею. Мимоволі я відчув себе персонажем комп’ютерної гри, закинутим у таємниче місто, де усі мешканці сконали від невідомої інфекції, і на якого за рогом чекає зграя заслинених мутантів.

Подивився на мобілку: десять по восьмій. «Може, це через те, що сьогодні п’ятниця», – подумав собі. У мусульман вихідні – це п’ятниця та субота. Пояснення було нікудишнім, однак нічого ліпшого придумати не вдавалося.

Біля входу в готель чекав новий сюрприз. «Cairo Stars» займав другий поверх старого багатоповерхового будинку в історичному центрі Каїра. Вхід був з боку Адлі-стрит: високі й страшенно старі дерев’яні двері. Я посмикав побуріле від часу металеве кільце – нічого не сталося. Двері були зачиненими.

– Чорт, – хмурю брови. – Що за фінти?

Посмикав удруге. Постукав. Нуль реакції. Сердито пирхаючи, я скинув наплічник на тротуар і взявся шукати путівник. Якщо «Зірки» зачинені, потрібно шукати нову нічліжку.

Несподівано двері трохи відчинилися. Крізь щілину визирнуло зморщене обличчя вугільного кольору. Підсунувшись ближче, я впізнав літнього нубійця-охоронця.

– Хело! – притискаюсь до щілини. – Впізнаєте мене? Макс із України. Я тут зупинявся. Перед самим Новим роком.

Секунд п’ять чорне обличчя нубійця зберігало насторожений вираз, а тоді розплилось у посмішці. Двері прочинилися ширше. Якраз настільки, щоб я зміг проскочити всередину.

– Ас-салям алейкум! Мир вам! – іще раз вітаюся. Старий тим часом зачиняє двері на замок. – Що трапилося? Чому ви зачиняєтеся?

Охоронець пробубонів щось у відповідь (я навіть не розібрав, чи він арабською говорив чи своєю говіркою) і тицьнув рукою у стіну.

– Що? Що там? – Він показав на південний захід, туди, де за кілька сотень метрів від готелю простягся Тахрір, центральний майдан єгипетської столиці. Правда, тоді я цього не зрозумів.

– Добре, – зрештою я махнув руками, покинувши надію домогтися чогось від нубійця. – А Хасан є?

Чоловік провів правицею вбік – у напрямку сходів, мовляв, піднімайся.

– Гаразд. Я тоді піду до нього. Шукран! – подякував я.

На другому поверсі все було без змін. Хасан куняв за стійкою реєстрації, обіпершись ліктем на стіл і вклавши засмаглу лисину в долоню. За стійкою на комп’ютері прокручувався якийсь фільм.

– Салям! Як життя, Хасане? Це знову я!

На вигляд Хасанові було років тридцять, щонайбільше – тридцять п’ять. Звичайної статури, мого зросту, без зайвої ваги. Тільки руки видавались непропорційними, довгими і кутастими, закінчуючись м’язистими, по-арабськи волохатими долонями. Він любив картаті сорочки, зашпилюючи їх до останнього ґудзика на шиї. Інтелігентне, замріяне обличчя робило менеджера молодшим – чимось схожим на заклопотаного студента.

– О, Максе! Ти приїхав! – Хасан був усміхненим і завжди готовим допомогти. Як і більшість простих єгиптян.

– Я ж обіцяв, що повернусь, – гордо випалив я.

– Я пам’ятаю! Але… – Єгиптянин розгубився.

– Що? Ви зачиняєтесь на ремонт?

– Ні… Просто… Ти надовго?

– На півтора тижня. Лечу додому шостого лютого. Не напряму. З пересадкою в Сирії. – Журнал «MANDRY» надав мені зворотній квиток лише з Дамаска до Києва. Білет із Каїра до Дамаска докуповував сам.

Хасан похитав головою. Я напружився.

– Ти хіба не знаєш? – потупившись, спитав чоловік.

– Не знаю чого?

– У нас тут революція.

– Яка ще, в дідька, революція?

– Ти що… ти справді нічого не знаєш?

– Та що я маю знати? Я місяць був у пустелі!

Єгиптянин погладив лисину і мовив:

– Сідай. Я зроблю тобі чаю…

* * *

– Уже три дні, як відключений мобільний зв’язок та Інтернет, – розказував Хасан.

На столі стояв порцеляновий чайник. Я сьорбав чай з маленького келишка (з таких за Союзу цмулили вірменський коньяк).

– Чому?

– Влада боїться, щоб не вийшло так, як у Тунісі.

14 січня 2011-го, буквально за два тижні до заворушень у Єгипті, туніські демонстранти добилися відставки президента Бен Алі, який правив державою з 1987 року. 74-річний Зін ель-Абідін Бен Алі підібгав хвіст, склав повноваження і драпонув до Саудівської Аравії, перед тим розпустивши уряд.

– Аналітики пов’язують швидкий успіх революції у Тунісі з тим, що демонстранти координували свої дії через Інтернет, головним чином через мережу Facebook, –