Даніель Дефо - Робінзон Крузо

до мису Святого Августина, погода стояла чудова, хіба що занадто спекотна. Тут ми вийшли у відкрите море і втратили землю з поля зору. Ми взяли курс на острови Фернанду-ді-Норонья, проминули їх і за дванадцять днів опинилися на семи градусах двадцяти двох мінутах північної широти.

І тут ми потрапили в страшний ураган — справжній торнадо. Почався він на південному сході та швидко рухався на північний захід, але зрештою зупинився на північному сході. Дув такий шалений вітер, що дванадцять днів ми нічого не могли вдіяти, просто лягли в дрейф і чекали вироку долі. Ніхто на кораблі вже й не сподівався на порятунок.

На біду, ще й один із матросів помер від тропічної лихоманки, а інший разом із юнгою опинився за бортом. На дванадцятий день погода трохи заспокоїлась, і капітан провів виміри та визначив, що ми зараз приблизно на одинадцятому градусі північної широти, але на двадцять два градуси довготи далі від мису Святого Августина. Тобто перебували ми зараз десь побіля Гвіани на півночі Бразилії, поміж річками Амазонкою й Оріноко, яку ще називають Великою Рікою. Корабель протікав, і капітан мав швидко вирішити, як йому чинити.

Я не хотів повертатися до берегів Бразилії. Ми ще раз проглянули карту узбережжя Америки і вирішили, що нема сенсу причалювати, допоки ми не наблизимося до островів у Карибському морі. Ми взяли курс на Барбадос і, тримаючись далі в морі, щоб нас не затягло в Мексиканську затоку, сподівалися за п'ятнадцять днів досягти землі — без зупинки ми ніяк не допливли б до Африки.

Саме тому ми взяли курс на норд-ост і мали надію нарешті дістатися островів, які належали Англії. Але доля знову насміялася з нас. Коли корабель перебував на широті дванадцяти градусів вісімнадцятьох мінут, налетів новий шторм і потягнув нас на захід, де закінчувалися всі знані нами шляхи, де мешкали тільки дикуни, тож навіть якби ми врятувалися з моря, більше б не мали надії повернутися додому.

Вітер дедалі дужчав. Зненацька один із матросів гукнув: «Земля!» — та ще не встигли ми повибігати з кают, щоб роззирнутися, як корабель сів на мілину. Судно різко загальмувало, а прибережна хвиля накрила нас із головою. Ми були певні, що тут усім нам і кінець, але дивом встигли поховатись у трюмі.

Людині важко описувати страшні події, які вона пережила. Ми не знали, до яких берегів прибилися, був це острівець — чи великий суходіл, мешкають тут люди — чи місцевість ненаселена. Шторм не вщухав, і кожної хвилини ми очікували, що корабель просто розтрощить на друзки. Моряки перезиралися між собою, і в очах кожного читався смертний вирок. Ми вже готувалися в останню путь, — а що нам іще лишалося? Єдиною примарною надією було те, що корабель ще й досі не розвалився, а капітан запевняв: вітер починає стишуватися.

Ми сиділи на мілині, і не було надії, що корабель знову випливе на глибоку воду. Перед штормом ми встигли підготувати байдак, проте вже перша висока хвиля розтрощила його об стерно і змила за борт. Іще один човен поки що залишався цілим, але ж як спустити його на воду? Та часу на роздуми не було — корабель уже дав тріщину.

Старпом за допомоги матросів нарешті спустив другий байдак побіч корабля, ми всі зійшли в нього і віддалися на волю провидіння.

Та насправді скочили ми з дощу та під ринву: хвилі здіймалися такі височенні, що мали ось-ось поглинути наш вутлий човник, і тоді ми всі вже напевне підемо раків годувати. Вітрил на байдаці не було, та навіть якби й були, чи змогли б ми їх підняти? Ми з усієї снаги гребли веслами до землі, а серце стискалося від страшного передчуття: щойно ми наблизимося до берега, високі прибережні хвилі помотлошать човен на тріски. Покладаючи всі надії на Бога, ми чимдуж гребли до землі, тим самим наближаючи свій кінець.

Не відали ми, який берег чекає нас попереду — кам'янистий чи піщаний, високий чи плаский. Лишалася єдина можливість порятунку: якимсь дивом зайти у лиман річки, бо тільки там ми могли сподіватися виплисти на тиху воду. Проте що ближче ми підходили до землі, то примарнішою ставала надія: жодної річки не проглядалося поблизу, а земля мала вигляд страшніший, ніж море.

Ми пропливли із півтора льє — і раптом на нас іззаду стрімко впала застрашлива хвиля. Це був смертний вирок. Байдак миттю перекинувся. Ми не встигли вигукнути «Боже!», як море поглинуло нас.

Не можу описати свого стану, коли я поринув під воду. Хоч я плавав дуже добре, проте ніяк не міг вискочити на поверхню, щоб хапнути ротом повітря. Аж тут найбільша хвиля просто викинула мене на берег — і відкотилася, полишаючи моє напівмертве тіло на сухому. Я ще був при тямі, тож змусив себе звестися й повзти подалі від берега, бо вже наступна хвиля знову злизне мене в море. Але я розумів, що другої ворожої хвилі мені все одно не уникнути; я зібрав усі сили, щоб прийняти удар, і сподівався: хвиля штовхне мене ще далі на берег. Треба було тільки втриматися, щоб вона не потягла мене за собою назад у море.

За мить хвиля накрила мене з головою — я опинився на двадцять чи й тридцять футів під водою і відчував, з якою страшенною силою тягне мене на берег. Я затамував подих і тільки гріб з усієї снаги. Уже почав задихатися, аж тут нарешті голова моя виринула над поверхнею води — двох секунд мені вистало на те, щоб ковтнути повітря і відновити сили для дальшої боротьби.

Мене знову накрило водою, та цього разу ненадовго. Я відчув, що хвиля почала відкочуватися, і вчепився землі, щоб вода не потягла мене за собою. Ноги мої вперлись у ґрунт. Кілька секунд я лежав непорушно, поки не відчув, що хвиля відкотилася, а тоді з останніх сил звівся на ноги й побіг. Але й це не врятувало мене від роз'ятреного моря — ще двічі хвилі накривали мене, ще двічі шарпали й кидали на плаский берег.

Останній кидок ледь не став для мене фатальним: височенна хвиля шпурнула мене на камінь, і я знепритомнів. Якби одразу за першою йшла наступна хвиля, вона б, поза сумнівом, потопила мене. Проте мені пощастило, і перш ніж море знову накотило, я трохи прийшов до тями. З усієї моці я вчепився в камінь, затамував подих і чекав. Перечекавши жахний удар хвилі, я