Автор невідомий - Народні казки - Українські казки

ще змалку все вівці пас, більш нічого й не знав. От раз і випав йому з неба камінь — не простий, восьмипудовий. То він було все грається тим каменем. Бувало, причепить його до батога та підкине вгору, а сам спати ляже на цілий день; прокинеться — аж ось і камінь летить, та як упаде, то аж у землю і вгрузне. А коли раптом покине серед степу сіряк[2] і тим каменем привалить, то навіть три чоловіки, або й більше, зрушити не годні. Мати було його лає:

— Що ти, як дурний, тягаєшся з тою каменюкою? Ще надірвешся!

А йому й байдуже: катає та й катає той камінь.

Аж сталася якось біда. У тій землі правив цар, і одного дня до його столиці став підступати змій. Величезні камені вергає, з них палац собі будує та ще й вимагає, щоб той цар за нього свою дочку оддав. Цар перелякався, давай засилати гінців у всі кінці, чи не знайдеться де такий богатир, щоб того змія знищив? По всьому царству їздили гінці, шукали сміливця, а той все не знаходився. Аж той чабанець почув про царську грамоту та й похвалився:

— Я б того змія, — каже, — батогом забив.

Він, може, сказав на глум, а люди взяли на ум, донесли цареві до вуха. Ось цар і вимагає, щоб чабанець до нього прийшов. Куди від царя подінешся? Довелося йти.

Приступив чабанець до царя, цар подививсь, що він такий малий та непоказаний, і каже:

— Не впораєшся ти! Молодий ще дуже.

— Нічого, — каже чабанець. — Візьмуся я до цієї роботи.

Узявся за гуж — не кажи, що не дуж. Але ж дав чабанцю цар два полки солдатів на поміч. Чабанець вийшов до тих солдатів та як скомандував, то неначе він уже років двадцять у війську служив. Тоді цар тільки руками сплеснув.

От, не доходячи кількоро верст до змієвого палацу, покинув чабанець свої полки і наказав:

— Дивіться ж, як із труби змієвого палацу піде дим, то я його побив, а як полум'я — то він мене.

Покинув собі військо, а сам і пішов. А той змій і справді був сильний: за версту нікого до себе не підпускав, вогненним подихом на попіл розвіював. От як забачив змій чабанця, миттю дмухнув вогнем — аж ні, на тому і волосинка не зворухнулася.

— Ну, — питає змій, — за чим, добрий молодцю, прийшов до мене? Будемо битися, чи миритися?

— Не з тим добрий молодець ходить, щоб миритися, а з тим, аби битися.

Змій подивився на нього й каже:

— Та ти малий ще, піди три роки погуляй, а тоді й приходь.

— Ні, — мовив чабанець, — я вже гуляв.

— А чим ти, — питає змій, — мене будеш бити?

— А оцим батогом.

У чабанця був батіг, із цілої волячої шкури сплетений, і той камінь на кінці прив'язаний.

— Ну, — каже змій, — тоді бий мене!

— Ні, бий ти мене перший.

Дістав змій меч на три сажні залізний, як ударив чабанця ним, так меч на шматки і розколовся.

— Тримайся, — каже чабанець, — тепер моя черга бити.

Як шмагоне його тим камінцем — тут змій на долівці розпластавсь і дим пішов у трубу.

Військо раде, музиканти грають, співаки співають, цар чабанця стрічає, бере зараз під руку, веде у палац. Щоб віддячити рятівникові, віддав цар за нього дочку, побудував їм палац, живуть собі молодята.

А інші царі почали розбалакувати: як так можна, щоб свою рідну дочку та оддати заміж за чабана! Цареві вже і самому шкода, знову грамоти він посилає: чи не найдеться де такий богатир, щоб того чабанця міг убити. Скоро і найшлося двоє. От спорядив їх цар, і пішли вони до того чабанця. Прийшли, він і питає:

— З чим, добрі молодці, прийшли? Будемо битися чи миритися?

— Авжеж, — кажуть, — битися.

От один як ударить через ліве плече, так меч і розколовся. А другий як ударить навхрест через праве — тільки сорочку перерубав. Тоді чабанець підвівся, узяв їх обох, як здавив докупи, так маслаки з них і посипались. Набрав він тоді тих маслаків у кулаки, та так йому досадно на царя стало. Пішов зять до тестя і не величає, а прямо каже:

— А що, бачиш це? Таке й тобі буде!

Тоді й перестав цар його чіпати. Жив собі чабанець зі своєю дружиною та й горя не знав. Може, й досі живуть.

Три брати і кицька

Жили колись на світі чоловік та жінка. Вони мали трьох синів — Іванка, Штефанка й Романка. Коли сини підросли, чоловік сказав жінці:

— Ану спечи паляницю Іванкові. Най іде у світ — може, десь знайде свою долю.

Жінка спекла паляницю, поклала хлопцеві в торбинку і сказала:

— Щасливої дороги, синку! Йди у світ, але не будь там довго. Знайди хоч трошки гаразду й вертайся додому, бо нам сумно без тебе.

— Добре, мамо, я скоро вернуся.

Пішов Іванко. Йшов день, два, три. На четвертий день дуже змучився. Сів собі на камінь, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Звідкись прийшла до нього біла кицька і нявчить жалібно.

— Няв-няв-няв…

— Чого тобі, кицько? — спитав хлопець. — Їсти захотіла?

— Няв-няв-няв…

— На, мені не жаль паляниці. Бач, яку велику спекла мати.

Кицька з'їла шматок паляниці й питає Іванка:

— Куди йдеш, легеню?

Парубок здивувався:

— Де це ти навчилася по-нашому?

— Живу між вами все життя, то й навчилася, — відповіла кицька. — Куди, питаю, йдеш?

— Іду служби шукати.

— Служи у мене.

Іванко знову витріщив очі:

— Яка в тебе робота?

— А мишей ловити! Як зловиш золоту мишу то дам тобі великий подарунок.

— Така робота не для мене. Я вмію орати, сіяти, молотити. Якби в селі дізналися, що я в кицьки наймався ловити мишей, то ні одна дівчина не вийшла б за мене.

— Послужи мені хоч трошки, Йванку — вмовляла кицька.

І хлопець дав згоду:

— Коли так гарно просиш, хай буде.

Кицька повела Йванка до великого палацу. Брама відчинилася, і він увійшов на велике подвір'я. Брама зачинилася за ним, а кицька — шусть, сховалася в дірку. Іванко бачить, що палац із самого золота і срібла. А довкола зелена травичка, квіти розквітли. Раптом перед ним стала золота миша, така блискуча, що не міг дивитися на неї. Довкола миші бігали срібні мишенята. Вони йому нічого не казали, і Йванко їх не чіпав. Дістав із торби паляницю та й сів