Автор невідомий - Народні казки - Українські казки

— А я теж голодна.

— Мені не жаль паляниці, мишко, — відповів Іванко і кинув їй шматок.

Минула ніч. Уранці знову з'явилася кицька. Іванко їй і каже:

— Шукай собі, ґаздинько, кота, бо ловити мишей — не моє ремесло.

— Послужи ще одну ніч, — просила його кицька.

— Не можу, бо вже з'їв усю паляницю. Треба вертатися додому.

Кицька насипала йому до торби срібла й сказала:

— Нікому не кажи ні слова про те, що бачив.

— Добре, кицько, не скажу.

Іванко повернувся додому.

Того самого дня, коли він вернувся, чоловік сказав жінці:

— Спечи дві паляниці, і най Штефанко йде у світ шукати гараздів.

Жінка спекла дві паляниці, поклала синові в торбину і сказала:

— Іди у світ, Штефанку, але не будь там довго, бо нам сумно без тебе.

— Не журіться, мамо, я скоро вернуся.

Пішов Штефанко. Йшов один день, другий, третій… У дорозі змучився і дуже зголоднів. Сів коло кринички, витягнув із торби паляницю й почав їсти. Раптом чує:

— Няв-няв-няв…

— А ти звідки взялася тут? — зрадів хлопець кішці. — Що, сапаєш у полі та їсти захотіла? Мені не жаль паляниці. На, трохи поїж.

Кицька з'їла шматок його паляниці й спитала:

— Куди йдеш, легеню?

— Іду у світ служби шукати.

— То наймися в мене.

— А що робити в тебе? — здивувався хлопець.

— Будеш мишей ловити.

— Е ні, це мені не пасує. Повернуся — люди скажуть, що я той леґінь, який шукає легкої роботи.

— Ти послужи у мене хоч дві ночі. Я тобі добре заплачу.

— Дві ночі можу послужити.

Кицька наказала, щоб він зловив їй золоту мишу, і повела Штефанка до великого палацу. Брама відчинилася, а потім закрилася. Кицька ж ніби здиміла — геть щезла.

Штефанко ходить по двору, щипає паляницю. Коли дивиться — а перед ним золота миша зі своїми срібними мишенятами.

— Дай мені кавальчик паляниці, — попросила мишка.

— Мені не шкода паляниці, але ти так блищиш, аж очі болять. Ти з чистого золота?

— Із чистого, Штефанку.

— Ти, мабуть, дуже дорога.

— Дуже, легеню, — відповіла мишка.

Минув ще один день. Штефанко поділився із золотою мишкою й другою паляницею.

Прийшла біла кицька:

— Няв-няв-няв… Ти зловив мені золоту мишу?

— Ні, мишей ловити — не моє ремесло. Це ти можеш зробити сама. Відчини браму піду додому, бо вже з'їв паляниці.

Кицька насипала йому до торби срібла й попросила:

— Нікому не кажи, де ти був і що бачив.

— Буду мовчати, як риба, — пообіцяв хлопець.

Вернувся він додому, а батько каже матері:

— Спечи, жінко, аж три паляниці, та най іде Романко у світ шукати гараздів.

Жінка спекла три паляниці, поклала в торбину і сказала наймолодшому:

— Іди у світ, Романку, але не будь там довго, бо нам сумно без тебе.

— Не сумуйте, мамо, незабаром повернуся, — відповів їй син і подався у світ.

Ішов день, другий, третій. Четвертого дня вийшов Романко на широке поле і сів коло кринички. Витягнув із торби паляницю й почав їсти. Раптом звідкись прийшла до нього біла кицька.

— Няв-няв-няв…

— Чого тобі, кицько? — спитав хлопець. — Їсти захотіла? На, мені не жаль паляниці, — відламав скибку і дав кицьці.

Кицька з'їла скибку паляниці й питає Романка:

— Куди йдеш, Романку?

— У світ.

— Чого?

— Служби шукати.

— Служи у мене.

— А що в тебе робити?

— Як зловиш мені золоту мишу і принесеш живою або мертвою, я тобі віддячу.

Хлопець почухав потилицю:

— Хоч мишей ловити — не моє ремесло, але два-три дні зможу послужити.

Романко поклав у пазуху камінь і пішов за кицькою, яка повела його до великого палацу. Брама відчинилася, і він увійшов на велике подвір'я.

Кицька несподівано зникла. Там, де вона стояла, ніби з-під землі зродилася золота миша зі своїми срібними мишенятами. Романко спочатку дивився на ту мишу й нічого не сказав, а відтак розсердився:

— Якого дідька ти ходиш довкола мене?

— Ходжу, бо я тебе не боюся, — відповіла мишка.

Хлопець розсердився ще дужче і дістав камінь із пазухи. Прицілився і кинув у мишу.

Та підскочила, упала і більше не вставала. І от диво: миша зникла, а на її місці з'явилася дівчина — така гарна, як квітка. Вона сказала:

— Дякую, Романку, що врятував мене від миші-чарівниці. То вона обернула мене, найгарнішу на світі царівну, в білу кицьку. Чари тривали доти, дока вона була жива. Що хочеш за те, що визволив мене?

— Хочу, аби ти стала моєю жінкою, — відповів Романко.

Дівчина дала йому свої обидві руки, й пішли до палацу. І там справили велике весілля.

Вовчок-товчок

Жив собі вовчок, що звався товчок. І був він чемним та слухняним, доки не побачив навколишнього світу. Ось як це було.

Одного разу стара вовчиця пішла в ліс подивитися, чи добре ростуть зайчики. А дітям наказала, щоб тихо сиділи в норі.

Вовчок-товчок залишився вдома з маленькими сестричками. Полежав на постелі, погрався із сестричками, а потім йому стало нудно і він вирішив вилізти з нори. Перед ним відкрився світ, якого він ніколи не бачив, — величезні ліси, високі гори, небо та сонце. Здивувався вовчок: таке чудо навкруги, така краса!

Не послухав вовчок наказу своєї матері й вирішив вийти роздивитися світ. Та й не міг він бути чемним і слухняним, бо народився розбишакою. Дарма тягли його назад сестрички — виповз із нори. Але недалеко він устиг зайти — у густому лісі серед кущів ліщини хтось ухопив його за шию. І переляканий вовчок знов опинився в темній норі. Це стара вовчиця, що поверталася з лісу, понесла розбишаку додому.

Відтоді мати дуже пильно дивилася за сином. І коли виводила своїх вовченят, аби побавитися з ними на галявині й аби їхні очі помалу звикали до сонячного світла, навіть тоді одним оком вона дивилася на вовчка-товчка, а другого ока було досить на п'ятеро інших вовченят. Розбишаці не сиділося на місці — він лише й чекав нагоди втекти від матері-вовчиці. А мати боялася випустити малого у світ, доки він не знатиме всі світські науки.

І почала вовчиця вчити своїх дітей.

Найперше відучила від молока, бо для таких великих вовченят у лісі є м'ясо. Спіймала вона мишу і дає дітям. А вони ніяк не зрозуміють, що то за їжа така — не тече, як добре молочко, а потрібно її роздирати. Але коли раз, два покуштували вовченята свіженького тепленького м'яса — вже й самі просили в матері такої