Джордж Мартін - Борва мечів

прокинутися? «Якщо вона хотіла його смерті, хай би надіслала мене. Скільки я знаю сестру, не в її звичаї знаходити собі найманця, який так розкішно, по-королівському змішує з гноєм усю справу.»

Вниз річкою на збуреній вітром поверхні води заблищало перше східне сонце. Південний берег був гладкий та рівний, наче дорога з червоної глини. Менші струмки втікали в більші, до берегів чіплялися гнилі колоди потонулих дерев. Північний берег виглядав дикішим. Високі скелясті урвисті пагорби здіймалися на двадцять стоп над головою; на них росли гайки буків, дубів та каштанів. Хайме помітив на височині попереду вартову вежу, що наближалася та вивищувалася з кожним помахом весел. Але з хащ плетистої троянди на вивітрених каменях швидко стало зрозуміло, що вежу покинуто.

Коли вітер змінив напрям, пан Клеос допоміг здоровачці напнути вітрило — цупкий трикутник смугастого червоно-синього полотна. Кольори Таллі. Якщо на річці трапляться ланістерівські вояки, то вийде халепа. Утім, що поробиш — іншого вітрила вони не мали. Брієнна сіла стернувати, а Хайме, теленькаючи кайданами, відкинувся спиною на облавок з того боку, що був під вітром. Спонуканий відразу і свіжим подихом, і течією, човен хутко полетів водою.

— Якби ви погодилися відвезти мене до батька замість брата, шлях би вийшов значно коротший, — зазначив Хайме.

— Доньки пані Кетлін знаходяться у Король-Березі. Я повернуся з ними або не повернуся зовсім.

Хайме обернувся до пана Клеоса.

— Позичте мені вашого ножа, родичу.

— Ні, — напружилася жінка. — Зброї у руках я вам не дозволю!

Голос її був скам’янілий та придушений.

«Ти ба! Я її лякаю навіть у залізах.»

— Схоже, пане-брате Клеосе, я мушу просити вас мене поголити. Бороду лишіть, а усе волосся зніміть з голови геть.

— Ви хочете мати лису голову? — здивовано перепитав Клеос Фрей.

— У королівствах Хайме Ланістер знаний як лицар із довгим золотим волоссям, але без бороди. А до лисого чолов’яги з брудною солом’яною бородою всім буде байдуже. Бо коли ти в кайданах, якось недоречно шукати собі поміж людей слави.

Кинджал був не такий гострий, як бажалося, зате Клеос не шкодував сил, аби прокласти собі шлях крізь плутані хащі: хвацько рубав, кришив і викидав волосся за облавок, де воно, виблискуючи золотом, потроху спливало водою. З порості, що стрімко зникала, на шию виповзла воша. Хайме упіймав її та розчавив на нігті великого пальця. Пан Клеос повизбирував з голови решту і теж повикидав у воду. Хайме ляпнув на голову водою і змусив пана Клеоса змочити лезо, перш ніж зішкребти останні пів-вершка жовтої стерні. Потім вони так-сяк підрізали йому бороду.

У воді віддзеркалилася людина, якої він не знав: не тільки голена, але й постаріла років на п’ять від сидіння у підземеллі. Обличчя схудло, навколо очей лягли кола та зморшки, яких він не пам’ятав. «Тепер я вже не надто схожий на Серсею. Їй це не припаде до душі.»

Опівдні пан Клеос задрімав; коли він хропів, то здавалося, наче качки паруються. Хайме простягнувся так, щоб бачити, як мимо летить світ. Після темної цюпи кожне дерево і кожна каменюка здавалися йому дивом божим.

Мимо промчало кілька малих хатин, поставлених на високі палі, відтак схожих на журавлів або чапель. З люду, який тут жив, не було видно ані душі. Над головою літали птахи, інші кричали з дерев уздовж берегів, а ще Хайме помітив сріблясту рибу, що різала воду плавцями. «Пструг Таллі. Лиховісний знак» — подумав він, але потім побачив гірший: одна з колод, яку вони минали, виявилася набухлим та знекровленим мерцем. Його намокла кирея заплуталася у коренях впалого дерева, та все ж зберегла досить кармазинової барви, щоб безпомилково упізнати кольори Ланістерів. Хайме стало цікаво, чи не знав він покійного особисто.

У річковому краю віддавна було найлегше перевозити добро або людей човнами по зубцях Тризуба. За мирних часів вони б зустріли тут безліч рибалок на різноманітних лайбах та шугаліях, великі шкути зі збіжжям, що їх гнали жердинами униз течією, купців з ятками, влаштованими просто на пласкодінних насадах, з яких вони торгували сувоями краму, голками чи ножами, а коли й весело фарбованого байдака мартоплясів із клапотним вітрилом у півсотні кольорів, що плив собі вгору річкою від села до села та від замку до замку.

Але війна зібрала свою данину з колись людної та заможної місцини. Вони пливли повз села, та селян не бачили. Від рибалок лишилися хіба що порожні тенета на деревах, посічені та розірвані. Молода дівчина напувала коня, та щойно забачила їхнє вітрило, як скочила на свою тварину і чвалом кинулася геть. Пізніше вони проминули з десяток селян, що длубалися у полі коло спаленої панської вежі. Люди озирнули їхню скедію сторожкими утомленими очима, тоді вирішили, що небезпеки немає, і повернулися до праці.

Червонозуб був річкою повільною та широкою: петляв з боку в бік, помережаний крихітними зарослими острівцями, а часом мало не спинявся на піщаних мілинах, що ховалися під водою. Утім, Брієнна добре пильнувала всякої небезпеки і завжди встигала знайти безпечний прохід. Хайме наважився похвалити її за добре знання річки, та вона зиркнула на нього підозріливо і відповіла:

— Цієї річки я не знаю. Але Тарф — острів. Я опанувала весла та вітрило раніше, ніж сіла на коня.

Пан Клеос прокинувся, сів і потер очі.

— Ой божечки, як руки болять! Хоч би вітер протримався бодай ще трохи. — Він нюхнув повітря. — Наче на дощ повіває.

Проти доброго дощу Хайме не заперечував — підземелля Водоплину не належали до найчистіших місць у Семицарстві. Після довгого в них сидіння він мав смердіти, як перезрілий сир.

Клеос примружився, вдивився вниз за течією.

— Там щось димить.

Тонкий сірий палець диму, викривлений та покручений, немовби сварився на них здалеку — з південного берега за кілька верст попереду. Під димним пальцем Хайме розрізнив спалені рештки великого будинку і живий дуб, обвішаний мертвими жінками.

Гайвороння ще тільки почало упадати коло трупів. Тонкі мотузки глибоко врізалися у м’яку плоть ший; від поривів вітру мерці крутилися і качалися.

— Негідно й не шляхетно, — мовила Брієнна, коли вони все роздивилися зблизька. — Правдивий лицар не потерпів би такого кривавого свавілля.

— Правдиві лицарі, ягідко, на війні надивилися й гіршого, — мовив Хайме. — Та й самі скоїли чимало.

Брієнна спрямувала човна до берега.

— Я не лишу тіла невинних на поталу гайворонню.

— Яка безжальна істота. Хіба