Роджер Желязни - Дев'ять Принців Амбера

Чому мені все згадалося так чітко, коли я тримав карти в руках — практично відразу ж? Тепер я знав більше, ніж раніше, але тільки те, що стосувалося осіб і імен, все інше як було, так і залишалося в тумані.

Я ніяк не міг зрозуміти всю важливість того, що ми зображені на картах. Хоча бажання мати в себе таку колоду було сильним. Правда, Флорину колоду взяти не вдасться — вона відразу помітить пропажу і у мене виникнуть великі неприємності. Так що довелося покласти їх в потайний ящик і знову замкнути його. А потім — господи, як я напружував свій розум! Але все було марно. Поки не згадав магічного слова.

АМБЕР!

Це слово сильно схвилювало мене в минулий вечір. Мабуть, навіть занадто сильно, тому що я мимоволі уникав думок про нього. Але зараз я повторював його знову і знову, кожного разу обмірковуючи викликані їм асоціації.

Слово навівало тугу, бажання і важку ностальгію. У ньому було почуття забутої краси і хвилювання, могутності й сили, непереборної, майже божественної. Це слово було для мене рідним. Воно було частиною мене, а я — частиною його. Раптово я зрозумів, що це — назва місця, місця, яке я колись знав. Але в голові не виникало ніяких спогадів, пов'язаних з ним, одні лише почуття переповнювали мене.

Як довго я сидів так, замислившись, не пам'ятаю. Час перестав для мене існувати.

Як крізь туман я почув слабкий стукіт у двері. ручка стало повільно повертатися, а потім Кармела — служниця — зайшла в бібліотеку і запитала, чи не бажаю я, щоб мені був поданий ленч.

Я бажав, і поволі пішов за нею на кухню, де і ум'яв половину холодного курчати і кварту молока.

Кавник я забрав з собою в бібліотеку, по шляху ретельно обходячи собак. Я допивав свою другу чашку, коли задзвонив телефон.

Дуже хотілося підняти трубку, але в будинку напевно повно паралельних апаратів, так що Кармела підійде і без мене.

Я помилився. Телефон продовжував дзвонити.

Зрештою я не витримав і зняв трубку.

— Алло, — сказав я. — Резиденція Флаумель.

Чоловік заговорив швидко і трохи нервово. Він трохи задихався, і в телефоні чулися інші далекі голоси, що вказувало на дзвінок з іншого міста.

— Мені дуже шкода, але в даний момент її немає вдома. Можливо, потрібно що-небудь передати, або ви подзвоните ще раз?

— З ким я говорю? — Вимогливо запитав він.

Після деякого коливання я відповів:

— Це Корвін.

— О Боже, — сказав він.

За цим послідувало досить тривале мовчання.

Я було вирішив, що він повісив трубку, але на всяк випадок знову сказав:

— Алло?

І одночасно зі мною він теж заговорив:

— Вона ще жива?

— Звичайно, вона ще жива! Якого біса! І взагалі, з ким я говорю?

— Невже ти не впізнав мого голосу, Корвін? Це Рендом. Слухай. Я в Каліфорнії, і я потрапив у біду. Я збирався попросити у Флори притулку. Ти з нею?

— Тимчасово, — сказав я.

— Зрозуміло. Послухай, Корвін, ти за мене заступишся?

Він помовчав, потім додав:

— Дуже тебе прошу.

— Настільки, наскільки зможу, — відповів я. — Але я не можу відповідати за Флору, поки не пораджуся з нею.

— Але ти захистиш мене від неї?

— Так.

— Тоді мені це цілком підходить. Зараз я спробую пробратися в Нью-Йорк. Доведеться йти в обхід, так що не можу сказати, скільки невірних відображень і часу це в мене займе. Сподіваюся, що скоро побачимося, Побажай мені удачі.

— Удачі, — сказав я.

Почулося клацання повішеної трубки, і я знову почув віддалені голоси і тихі гудки.

Значить, хитрий маленький Рендом потрапив у біду! У мене було таке почуття, що мене це не повинно особливо турбувати. Але зараз він був одним з ключів до мого минулого, і цілком імовірно, також і до майбутнього. Значить, я спробую допомогти йому, звичайно, чим зможу, поки не дізнаюся від нього все, що мені потрібно. Я знав, що між нами не було ніякої особливої братської любові. Але я також знав, що Рендом аж ніяк не був дурнем: він був рішучий, з гострим розумом, навдивовиж сентиментальний з самими дурними речами. З іншого боку, слово його не коштувало виїденого яйця, і, клянучись у вічній вірності до гробу, йому нічого не варто продати мій труп в будь-яку анатомічку, лише б добре заплатили. Я добре пам'ятав цього маленького шпигуна, до якого відчував деяку слабкість, ймовірно, через ті кілька приємних хвилин, які ми провели разом. Але довіряти йому? Ніколи! Я вирішив, що нічого не скажу Флорі до самої останньої хвилини. Нехай це буде моєю козирною картою, якщо вже не тузом, то щонайменше валетом.

Я додав гарячої кави до залишків в моїй чашці і став повільно присьорбувати.

Від кого він переховувався?

Явно не від Еріка, інакше він ніколи б не подзвонив сюди. Потім я став роздумувати про його питання щодо того, чи жива Флора чи ні, коли він почув, що я тут. Невже вона була такою сильною прихильницею мого брата, якого я ненавидів, що всі мої родичі вважали, що я уб'ю її, якщо тільки випаде така можливість? Це здавалося мені дивним, але все-таки він поставив це питання.

І в чому вони були союзниками? Чому всюди панує така напружена атмосфера? І від кого втікає Рендом?

Амбер.

Ось відповідь.

Амбер. Якимось чином я точно знав, що ключ до всього лежить в Амбері. Розгадка була в Амбері, в якійсь події, яка відбулася там зовсім недавно, наскільки мені здавалося. Мені доведеться бути напоготові. Доведеться робити вигляд, що я все знаю, у всьому розбираюся, а тим часом вивуджувати краплини відомостей і спробувати зібрати їх в одне ціле. Я був упевнений, що мені вдасться це зробити. Надто вже всі не довіряли один одному, так що мої замовчування нікого не здивують. Доведеться зіграти на цьому. Так я дізнаюся все, що мені потрібно, отримаю те, що хочу, і не забуду тих, хто допоможе мені, а решту— розтопчу. Тому що, і я це знав, такий був закон, за яким жила наша родина, а я був справжнім сином свого батька… Раптово у мене знову заболіла голова і запульсувало в скронях.

Думка про мого батька, здогадка, відчуття — ось що викликало цей біль. Але я нічого не міг згадати.

Через деякий час біль стихла і я заснув прямо на стільці.

А потім відчинилися двері і увійшла Флора. Вже був пізній вечір. На ній була зелена шовкова блузка і