Юліан Семенов - Таємниця Кутузовського проспекту

«Зламаєш собі шию, Славику, не висовуйся, все значно складніше, ніж тобі здається…»

І Костенко згадав цю людину — Дмитро Степанов, він, точно.

— Я чай заварив особливий, голубе мій, — вів тим часом Іван Іванович. — Звіробій, брусничне листя, шипшина…

— …валеріана, собача кропива, — додав Костенко, — і брикет для нирок…

— Стежите за мною? — посміхнувся генерал.

— Я відставник, не маю такої влади, просто однакова у нас з вами хвороба, — відповів Костенко. — Я на цьому тримаюсь останні сім років…

— Ви щось дуже важливе згадували, голубе мій?

— Точно. Я поганий сищик, коли ви змогли прочитати це на моєму обличчі…

— Який ви сищик — не знаю, а от я прокурор — чудовий, чесно признаюсь… Я ж до цього в ЦК працював, у Кузнецова, вбитого Сталіним, Маленковим та Берією…

— Вас чаша обминула?

— Уявіть — так. Але я завжди намагався якнайменше потрапляти на очі начальству. Тихо робив свою справу — та й годі… Потім я не курирував органи, я лише готував проекти промов, стежив, скільки разів згадано ім’я Сталіна, які оцінки дають його теоретичним працям і практичній діяльності… Після арешту Кузнецова кілька разів зі мною розмовляли, викликав Георгій Максиміліанович, пересунули у ВЦРПС, на цьому все й кінчилося… До речі, про Федорову… Ви не піднімали справи, хто їй дав квартиру на Кутузовському проспекті? Це — симптоматично, там здебільшого жили люди, до яких був інтерес у перших осіб, режимний проспект, режимні будинки…

— Спасибі, Іване Івановичу… Це — цікавий напрям пошуку. Як я пригадую, такої версії ми не торкалися…

— Подивіться, хто ордер виписував, зустріньтесь, якщо та людина жива, велике завжди починається з малого… Коли я вибивав кімнату дочці Рикова, потім Крестинській, Серебряковій, всюди стояв номер рішення тієї інстанції, яка виділила житлову площу… Щось мене страшенно зачепив Кутузовський проспект, голубе мій, — замислено повторив генерал. — У вас ніяких натяків на її зв’язок з першими особами, членами їхніх сімей не промайнуло в справі?

— Так глибоко ми не заглядали, Іване Івановичу… Але в неї начебто бували люди, зв’язані з сім’єю Леоніда Ілліча…

— Хто саме?

— Співаки, актори… Галина Леонідівна — людина компанійська та й взагалі демократична… Вона не цуралася людей і була цілком незалежна в знайомствах і зустрічах…

Генерал посміхнувся!

— А бідолашні діти сталінського Політбюро подавали батькам список шкільних друзів, яких збиралися запросити на день народження… З двадцяти прізвищ викреслювали п’ять-шість кандидатур — як мінімум…

— Охорона?

— Ні, батьки. Охорона лише підбирала довідки, викреслювали батьки, — генерал знову посміхнувся. — Недавно я дуже здивувався з того, яка коротка у нас пам’ять: читав спогади Микити Сергійовича в «Огоньку», там була фотографія: попереду високий, широкоплечий Сталін, а трохи позаду невеличкі Мікоян, Хрущов і Маленков… Але ж це зліплене фото, монтаж… Сталін був курдупель… А тут — майже на голову вищий за соратників… Хоча б зноску дали… Чека допомагала вам у розслідуванні?

— Спочатку допомагала. А потім наче відрубало… Ви ж пригадуєте, тоді сталася трагедія: наші п’янюги побили до смерті одного з працівників секретаріату Андропова в метро, уже вночі, ну й почалася ворожнеча… Та й потім Щолоков… Мені здається, він відчував на собі безупинне око Андропова, хоч був прикритий Чурбановим — та й то якоюсь мірою, бо розумів, що перший заступник ось-ось стане міністром…

— Щолоков став би або заступником голови Ради Міністрів, або секретарем ЦК, партитуру було чітко розкладено… Я тільки досі ніяк, не можу збагнути, що серце Брежнєва саме «зупинилось»… Він же на американському стимуляторі жив… І помер він за два дні перед пленумом, коли, кажуть, новий голова КДБ Федорчук, не будучи членом ЦК, мав увійти до складу Політбюро, — неймовірна кооптація… До речі, Федорову вбили з пістолета іноземної марки?

— Так. Ви чули про це?

— Не чув. Просто подумав, що вбивця — коли це вбивство було виконане на замовлення — ні в якому разі не скористався б радянською зброєю…

«Вбивство на замовлення?» — Костенко хотів витягти сигарети, але, вчасно похопившись, засунув пачку в кишеню.

— Та ви куріть, куріть, — сказав генерал. — Коли Леоніду Іллічу заборонили курити, він просив помічників себе не ламати: «Хоч приємним мені запахом потішусь…» До речі, — генерал підвівся, — один із слідчих Зої Федорової за професією був інженер, спеціаліст по радіо… Так, саме так, голубе мій… Вони ж усі починали плакати, коли я викладав папки з їхніми справами… А той тримався стійко, достойно, я сказав би, тримався… Коли я взяв з нього підписку про невиїзд — ясно було, що саджати в тюрму треба, саджати й судити: гнав у каземат явно чесних людей, — він тоді розсміявся, дивлячись мені в очі: «А з ЦК підписку про невиїзд не хочете взяти? Мене ЦК мобілізувало в органи, якби я був радіоінженером, горя не знав би, а мене від улюбленої справи відірвали, сказали, що партії потрібна боротьба з ворогами, а кожен, хто потрапив на Луб’янку, — ворог, невинуватих Радянська влада не карає… Як би ви на моєму місці повелися?» І я змушений був йому відповісти: «Не знаю…» Я й досі не знаю, що я робив би, опинившись у його становищі…

— Але ж ви нічого не показали на секретаря ЦК Кузнецова, Іване Івановичу? А якби ви показали на нього — велику кар’єру зробили б…

— То був не допит, голубе мій, то була лише співрозмова, а це, як Бабель говорив, дві ве-еликі різниці… Ми, голубе мій, усі грішні… Коли не ділом, то помислом, а не помислом, то незнанням того, як повелися б, сівши на табуретку, що вгвинчена в підлогу навпроти столу слідчого… Ви мені залиште фотографію цього панка… Копія є? Чи єдиний екземпляр?

— Є ще. Але зважте — це робот, правда, дуже добре виготовлений.

— А може, поживете в мене? Я вам дещо розкажу з минулих епох — може знадобитися: зокрема, про те, що мені розповіла Федорова, коли я вручив їй документ про реабілітацію…

Зустрівши Костенка (на кухні пахло картоплею з цибулею), Маняша ахнула:

— Любий мій, любенький, що з тобою?

— Нічого…

— У тебе очі хворі! Зовсім хворі очі… Ану, давай міряти температуру…

Він погладив її по щоці (Господи, коли ж останній раз я називав її «персиком»? Як швидко ми відвикаємо від ласкавої пори закоханості; невдячність людської натури? Моральна розхлябаність? Ритм сьогоднішнього життя?), похитав головою:

— Температура нормальна, Маняшо… Просто менше знатимеш — легше спатимеш.

— Ти його знайшов?

— Так…

— Цікаво?

— Якщо «страшне» може бути «цікавим» — тоді так.

— Найцікавіші казки — страшні.

Костенко сів біля невеличкого біло-червоного кухонного столика, посміхнувся:

— Але ж воістину