Ірен Віталіївна Роздобудько - Одного разу…

– дизайнерів і верстальників. «Люди, де ви-и-и-?» Близько опівночі, думаю я, зачиниться метро. Я скрадаюсь темним коридором і бачу, що мені назустріч суне така ж похмура тінь. Сам!

– А ти що тут робиш? – лякається шеф.

– Як – що? Чекаю, коли ви підпишете мої шпальти! – кажу я і сором’язливо нагадую: – Завтра ж верстка…

– О Господи! – б’є він себе по чолу. – Та йди додому. Все буде добре. Підпишу я твої шпальти. Мабуть, і хліба не встигнеш купити? – співчутливо додає він.

«І хліба, і молока, і взагалі – хоч щось пожерти…» – подумки лаюсь я. І нарешті замикаю кабінет. Завтра я повернусь сюди першою, адже день верстки – це святе. Кожен журналіст, коли друкується його шпальта, стає священною коровою: його не чіпають, йому догоджають, пригощають кавою і говорять, мов над тяжко хворим.

Потрапляю додому, коли всі вже сплять. Щойно заходжу до кухні, лунає дзвінок. Бадьорим голосом шеф (цікаво, коли він спить?), який нарешті прочитав мої опуси, каже: «У твоєму першому матеріалі 60 рядків – треба розвинути до 120. А для загального настрою – додай щось… щось… таке… коментарі якогось бізнесмена і судді. Зробиш?»

Тут – стоп! Правило: ніколи, ніколи не кажи «ні» або «це неможливо».

– Звісно! – кажу я і дивлюсь на годинника: пів на другу ночі.

Вранці телефоную до знайомого бізнесмена прямо додому, розшукую суддю, дико вибачаюсь і збираю додаткову інформацію.

О восьмій я вже у верстальному цеху. Іде верстка мого розвороту. Шеф демонструє неймовірну активність. На ходу перечитує нарис і, не відходячи від монітора, загадково промовляє: «М-гу… Тут би ще такого додати… Ну, такого… – він, ніби південний кухар, що стоїть над шашликом, тре в повітрі пальцями і лукаво підморгує. – Запаху… смаку… Щоб – ух! Ну, ти зрозуміла… Зробиш?» Він притоптує ніжкою і клацає великим та середнім перстами: «Смаку і запаху! Повітря, повітря! Рядків на сімдесят!»

Я прожогом кидаюсь до свого кабінету, додаю ці сімдесят клятих рядків. Лечу назад, сміливо вриваюсь до шефа: у день верстки – до біса субординацію! – і майже кричу: «Не знаю, чи вийшло “ух”, – я роблю пірует, – але ось це, – я клацаю пальцями біля скроні, як іспанка, що виконує фламенко, – здається, вийшло!»

Найдивніше, що ми чудово розуміємо одне одного! Шеф читає. Лишається задоволеним. Підписує. Верстка триває. Те, що я розширила до 120 рядків, скорочується до попередніх 60, коментар бізнесмена «злітає», есей розростається прямо на ходу, а фото категорично «не танцює» під текст нарису. Доводиться вигадувати нову текстівку й пришивати її до теми шпальти «білими нитками».

Періодично з верстального залу я вриваюся до кабінету, де сидять мої колеги, і відчайдушно волаю: «Чаю!» Це ще нічого. Вчора так само сюди вбігала моя колега – щоправда, її відпоювали валер’янкою…

Шпальта нарешті зверстана. Пішла, дорогенька, до друкарні… Все. Кінець. Фініта ля…

До понеділка.

А потім все почнеться знову.

Часом мені здається, що витримати цей ритм неможливо. Але в суботу, коли я їду в метро, душу зігріває така картина: майже всі жінки розгорнули популярну газету на моїх сторінках. Дехто заглядає в неї через плече сусідки.

Ілюзорна мить задоволення! Я готова обійняти всіх цих жінок.

Обійняти й заплакати.

І померти. Аби в понеділок була поважна причина не вийти на роботу…

Глянець

От вона яка – м’ясорубка, щоденна газета… Але, якби не вона, я ніколи б не навчилася працювати «на вчора»! А ще – не стала б «глянцевою дамочкою».

Як це трапилось. Зараз поясню…

…одного разу на загальній «лєтучці» було вирішено написати матеріал про головного редактора першого і єдиного на той час жіночого журналу. Назвемо його літерою «Н».

«Н» я не читала ніколи! Бачила розкішні обкладинки й виноси з такими запитаннями: «Як стати коханою?» або «Як подолати ревнощі?» Бр-р-р-р…

Ну, уявіть собі людину жіночої статі, зовсім не зациклену на цій своїй «статі», яку з дитинства хвилюють думки про устрій Всесвіту, – чи стане вона обтяжувати себе такими дрібними запитаннями? Але хіба хочеш, якщо мусиш? Помила голову й пішла.

…Редакція розкішного видання (і це мене здивувало) розташувалася на околиці міста. Складна система перепусток, скляні двері, коридори з фотографіями зірок на стінах, панянки на високих підборах. Ось вони – «ТАКІ БАБИ», про яких говорила моя колишня колега з радіо.

Поки чекала редакторку, роздивлялася: за комп’ютерами сидять досить симпатичні пані, вистукують щось – мабуть, про те саме: як подолати ревнощі…

Пахне парфумами й трохи ковбасою, адже щойно закінчилася обідня перерва.

Люб’язно поговорила з редакторкою та Ірою, її заступницею. Іра каже, що читає мої шпальти. Мені приємно. У відповідь кажу, що «Н» – мій улюблений журнал.

Звідки мені було знати, що невдовзі він дійсно стане «моїм» на кілька років?…

Звісно, після нашої «м’ясорубки», все побачене в «Н» видається галявинкою, на якій мирно випасаються ось такі чудові молоді жінки, дихаючи «парфумами й туманами». І трохи – бутербродами з ковбасою…

Інтерв’ю я взяла, його надрукували в нашій газеті.

…а потім прийшов карієс! Тобто – безробіття.

Не пам’ятаю, чи я казала, що наша газета була опозиційна? На стінах, по обидва боки коридору редакції висіли карикатури на діючий уряд. Дуже кумедні! Але розігнали нас нібито зовсім і не за це. Спіймалися ми на іншому: на правді, яка ще не стала загальновідомою. Трохи поясню: нишпорка-кореспондент зі спортивного відділу повідомив, що одного футболіста, гордість нашої футбольної команди, «продали за кордон». Було написано куди саме і за скільки. За «наклеп» (який невдовзі було оприлюднено, як чистісіньку правду) нам присудили такий величезний штраф, від якого засновники збанкрутували, а ми лишилися «на вулиці». За інерцією журналісти ще кілька місяців ходили на роботу, «ганяли чаї» чи щось міцніше, бренькали на гітарі, юрмилися в «курилках», виголошували якісь гасла, мовляв, «ми ще покажемо!», «нас не переможеш!» і намагалися не думати про завтрашній день…

Але він все ж настав.

Зібравши нас на останні збори, головний редактор попросив вибачення у громади, жіноча частина якої похлюпала носами, а чоловіча – стиснула кулаки. Редактор доповів, що йому пощастило вибити грошову компенсацію за місяці вимушеного простою і зараз нам її видадуть у касі. До речі, два останніх фактори – вибачення і гроші – дуже підняли рейтинг нашого керівництва в наших очах (потім багато хто з колег працювали під їхнім керівництвом і далі). Адже буває, що журналістів викидають на вулицю просто так, без усяких пояснень, а тим паче – грошової компенсації.

Ми обмінялися телефонами,