Елінор Портер - Поліанна

її обличчя, піднялася на горище. Коли вона відчинила двері, Поліанна зустріла її вибухом непідробного захоплення.

— Ой, тітонько Полі, я ніколи в житті не читала нічого більш цікавого і захоплюючого. Я така рада, що ви дали мені почитати цю книжечку. Ї в думці не покладала, що мухи на лапках переносять стільки всього, і…

— Досить, — велично зупинила її міс Полі. — Поліанно, принеси мені весь свій одяг, я хочу його передивитися. Все, що тобі не підходить, я віддам Салліванам.

Не дуже охоче Поліанна відклала брошурку й підійшла до шафи.

— Я боюся, ви можете подумати, ніби це найгірше, що було в Жіночої допомоги, бо навіть вони сказали, що то лахміття, — сумно зітхнула дівчинка. — Але у двох-трьох останніх місіонерських пожертвах був одяг лише для хлопчиків та людей похилого віку, тому… А ви коли-небудь отримували місіонерські пожертви, тітонько Полі?

Шокована міс Полі глянула на дівчинку з таким гнівом, що та поспішила виправитися:

— Ой, звичайно ні, тітонько Полі! — квапливо вигукнула вона й зашарілась. — Я й забула, багатіям таке не потрібне. Розумієте, я іноді забуваю, що ви багаті… ну тут, у моїй кімнатчині.

Міс Полі невдоволено викривила губи, але промовчала. Поліанна не помітила, яке враження справили її слова на тітоньку, і спокійно вела далі:

— Я хочу сказати, що ніколи на можна передбачити, що отримаєш із місіонерської пожертви. Там можна знайти що завгодно, тільки не те, що тобі потрібно. Навіть, коли наперед знаєш, що шкода праці. Через ці пожертви мені іноді так важко бувало грати в нашу гру з моїм татком, і…, — Поліанна запнулася, згадавши, що тітка заборонила говорити про батька. Вона кинулася до шафи й обіруч витягла звідти все своє вбоге вбрання.

— Ці речі зовсім негарні, — затиналася Поліанна. — Взагалі-то, вони мали б бути чорними, аби не той червоний килимок для церкви. Але це все, що у мене є.

Міс Полі кінчиками пальців перегорнула купу одягу і дійшла висновку, що все це анітрохи не пасує її небозі. Потім її увага перенеслася на полатану білизну в шухлядах комода.

— Усе найкраще — на мені, — занепокоєно зізналася Поліанна. — Жіноча допомога купила мені один повний комплект в уцінених товарах. Місіс Джонс — президент товариства — сказала, що вони зобов'язані придбати це для мене, навіть якщо до кінця своїх днів їм доведеться ходити голими проходами, без килима. Але то таке. Містера Байта дратує шум. Дружина каже, що він нервовий… але ж він і грошовитий. Гадають, що він трусне калиткою на килим… з огляду на свої нерви. На мою думку, йому слід радіти з того, що, крім хворих нервів, він має достатньо грошей. Ви згодні?

Міс Полі не слухала її. Вона завершила огляд білизни й несподівано повернулася до дівчинки.

— Ти ходила до школи, Поліанно?

— Так, тітонько Полі. А окрім того, тат… я хотіла сказати, що крім того, я трошки навчалася вдома.

Міс Полі спохмурніла.

— Чудово. Восени ти ходитимеш у місцеву школу. Містер Гол, директор, визначить, до якого класу тебе записати. А поки що ти щодня читатимеш мені уголос по півгодини.

— Я люблю читати. Але якщо вам набридне слухати мене, я із задоволенням почитаю про себе… щиро, тітонько Полі. І мені не треба буде радіти, бо я набагато більше люблю читати про себе, особливо якщо є довгі слова.

— Я у цьому не сумніваюсь, — похмуро зупинила її міс Полі. — Ти навчалася музиці?

— Небагато. Я люблю слухати інших, а моє виконання мені не до вподоби. Я трішки вчилася грати на піаніно. Мене вчила міс Ґрей, що грає в церкві. Але, може, краще не треба, тітонько Полі? Їй-їй.

— Це я розумію, — підсумувала міс Полі, трохи звівши брови. — І все ж я вважаю своїм обов'язком, щоб тебе як слід навчили хоча б основам музики. Ти шила?

— Так, мем, — зітхнула Поліанна. — Жіноча допомога навчала мене. Але це було жахливо. Справа в тому, що місіс Джонс зовсім інакше тримала голку, коли робила петлі; місіс Байт вважала, що перед підрублюванням треба навчитися робити строчку (чи навпаки, я уже не пам'ятаю); місіс Гарріман казала, що за латки взагалі братися не треба.

— Ну, тепер таких складнощів у тебе більше не буде. Я, звичайно, сама вчитиму тебе шити. Гадаю, готувати ти теж не вмієш?

Поліанна раптом розсміялася:

— Вони саме розпочали вчити мене цього літа, але далеко воно не пішло. Вони більше сперечалися про це, ніж навіть про шиття. Вони збиралися спочатку навчити мене пекти хліб, але кожна пропонувала свій рецепт, і тому під час одних посиденьок за шиттям вони вирішили вчити мене по черзі — щодня до обіду і кожна на своїй кухні. Я встигла навчитися лише готувати шоколадну помадку та фіговий кекс. А потім усе скінчилося… — голос Поліанні урвався.

— Шоколадна помадка і фіговий кекс, отак! — осудливо сказала міс Полі. — Сподіваюся, ми це швидко виправимо. — Вона на мить замислилася, а тоді поволі повела далі: — Щоранку о дев'ятій ти мені читатимеш уголос протягом півгодини. До цього часу ти маєш прибрати у цій кімнаті. У середу та суботу до обіду — від пів на десяту — ти вчитимешся в Ненсі готувати на кухні. В інші дні вранці я вчитиму тебе шити. Після обіду в тебе залишиться час на уроки музики. Я сьогодні ж домовлюся про це із викладачем, — рішуче завершила вона і підвелася зі стільця.

— Але ж, тітонько Полі. — злякано вигукнула Поліанна. — Коли ж я житиму?

— Житимеш? Що ти маєш на увазі? Хіба це не життя?

— Звичайно, під час усіх занять, тітонько Полі, я зможу дихати, але це ще не означає, що я житиму. Людина спить і дихає, але ж не живе. Для мене «жити» означає робити те, що хочеш: гратися надворі, читати книжки (звичайно ж, про себе), видиратися на гори, розмовляти з містером Томом у садку, з Ненсі, роздивлятися людей, і будинки, і ще тисячі інших дивовижних речей на цих прекрасних вулицях, якими я проїжджала вчора. Ось що я називаю жити, тітонько Полі. А просто дихати ще не означає жити.

Міс Полі роздратовано підняла голову.

— Поліанно, ти просто неймовірна дитина! Звичайно ж, ти матимеш відповідний час для ігор. Але, на мою думку, якщо я готова виконати свій обов'язок і дати тобі відповідну освіту та виховання, ти теж повинна докласти зусиль, щоб мої старання не були марними.

Поліанна була збентежена:

— Тітонько Полі,