Елінор Портер - Поліанна

грати в нашу гру. Дуже важко, — шепотіла вона крізь сльози. — Мені здається, навіть ти не зміг би знайти, чому радіти, коли лишаєшся зовсім сама в темряві. Якби поряд була Ненсі, тітонька Полі чи хоч хтось із Жіночої допомоги, мені було б набагато легше.

А внизу на кухні Ненсі квапливо домивала посуд. Вона заштовхала ганчірку в глечик з-під молока й уривчасто бурмотіла:

— Якщо я в ту дурню… гратимусь… радіючи милицям, коли хочеш ляльку… ось я пограюся… опора бідній дитині… ось я вам тут пограюсь… постривайте…

ДО ПИТАННЯ ПРО ОБОВ'ЯЗОК

Наступного дня Поліанна прокинулася біля сьомої години. Вікна кімнати виходили на південь і на захід, тому сонця вона ще не бачила. Але вона бачила тьмяну блакить ранкового неба і знала, що день обіцяє бути пречудовим.

У кімнатчині тепер було прохолодніше, ніж напередодні, і з вікна віяло м'якою свіжістю. За вікном весело щебетали птахи, й Поліанна кинулася до вікна поговорити з ними. І тут вона побачила свою тітоньку, що схилилася біля трояндових кущів. Поліанна мерщій вбралася, аби приєднатися до неї.

Вона стрімголов побігла сходами з горища, залишивши широко відчиненими обоє дверей. Далі коридор, ще один проліт сходів і, голосно грюкнувши дверима з сіткою від комах, довкола будинку — до садка.

Тітонька Полі з дідусем саме схилились над трояндовим кущем, коли Поліанна, не тямлячи себе від щастя, кинулася їй на шию.

— Ой, тітонько Полі, тітонько Полі, якби ви знали, яка я рада, що живу на цьому світі такого ранку!

— Поліанно! — рішуче запротестувала леді, випроставшись настільки, наскільки дозволяли дев'яносто фунтів, що повисли в неї на шиї. — Ти завжди так вітаєшся зранку?

Поліанна відпустила руки й почала навшпиньки пританцьовувати.

— Звичайно, ні, тітонько Полі, однак, коли я дуже люблю когось, я не можу стриматися! Я побачила вас у вікно і подумала, що ви ж не хтось там із Жіночої допомоги, а моя справжня рідна тітонька. І ви виглядали так гарно, що я кинулася вниз, щоб обійняти вас.

Похилений дідусь раптом відвернувся. Міс Полі спробувала нахмурити брови, але цього разу їй це вдалося гірше.

— Поліанно, ти… Я… Томасе, на сьогодні досить, ти все зрозумів, що я сказала тобі про троянди? — промовила вона стримано. Тоді повернулась і швидко пішла геть.

— А ви завжди працювали у цьому садку, містере…? — поцікавилася Поліанна.

Дід повернувся. Губи йому тремтіли, а очі туманилися, наче від сліз.

— Так, міс. Я старий Том, садівник, — підказав він. Старий ніжно подивився на дівчинку, і його тремтяча рука несміливо простяглася до маленької русявої голівки. — Ви дуже схожі на свою маму, маленька міс. Я знав її ще з тих пір, коли вона була менша від вас. Я вже тоді працював тут садівником.

Поліанні від хвилювання перехопило подих.

— Ви тут працювали? І ви знали маму звідтоді, коли вона була маленьким янголятком і ще не була на небесах? Ой, розкажіть мені, будь ласка, про неї, — і Поліанна всілася перед старим на землю просто посеред стежинки.

Але з будинку почувся дзвінок. За мить з кухонних дверей вилетіла Ненсі і кинулася до Поліанни.

— Міс Поліанно, дзвінок означає час сніданку. Вона підняла дівчинку й потягла до будинку, засапано пояснюючи на ходу:

— В інший час дзвінок сповіщає про обід і вечерю. Але завжди він означає одне: де б ви не були, повинні облишити все й мерщій бігти до столу. Якщо ви цього не усвідомите, нам щоразу доведеться шукати якогось приводу, з якого можна порадіти, — мовивши це, Ненсі проштовхнула Поліанну в двері, як неслухняне курча в курник.

Перші п'ять хвилин сніданку минули в цілковитій тиші. Раптом міс Полі з відразою помітила дві мухи, що спокійнісінько кружляли над столом.

— Ненсі, звідкіля тут з'явилися мухи? — суворо запитала вона.

— Не знаю, мем. У мене на кухні немає жодної.

Ненсі була настільки схвильована пригодою, яка сталася напередодні, що зовсім не звернула уваги на підняті віконниці в кімнаті Поліанни.

— Напевне, це мої мухи, тітонько Полі, — люб'язно пояснила Поліанна. — Сьогодні вранці в мене в кімнаті їх було напрочуд багато.

Ненсі прожогом вискочила з кімнати, прихопивши з собою тацю з гарячими млинцями, які вона саме збиралася подавати до столу.

— Твої мухи? — витріщилася на небогу міс Полі. — Що ти маєш на увазі? Звідкіля вони з'явилися?

— Звичайно, знадвору, тітонько, залетіли через вікна. Я сама бачила.

— Ти сама це бачила? Ти хочеш сказати, що підняла вікна, хоча на них іще немає захисних сіток від комах?

— Ай справді, тітонько Полі, сіток не було.

Ненсі знову зайшла до кімнати, тримаючи в руках тацю з млинцями. Її обличчя було напруженим і дуже червоним.

— Ненсі, — різко наказала їй господиня, — постав млинці на стіл, піднімися в кімнату міс Поліанни й позачиняй усі вікна. І двері також. Коли впораєшся на кухні, візьми мухобійку і пройдися по всіх кімнатах. Щоб не лишилося жодної мухи. — А тоді звернулася до небоги:

— Поліанно, я замовила захисні сітки від комах на твої вікна. Я пам'ятала, що мусила це зробити. А ось ти геть забула про свій обов'язок.

— Мій обов'язок? — Поліанна від здивування широко відкрила очі.

— Звичайно, я знаю, що зараз тепло, але я вважаю, що твій обов'язок — тримати вікна зачиненими, доки не привезуть ті сітки. Мухи, Поліанно, не лише брудні й набридливі, вони надзвичайно небезпечні для здоров'я. Після сніданку я дам тобі брошурку про це, аби ти прочитала.

— Прочитала? Ой, дякую, тітонько Полі. Я так люблю читати.

Міс Полі голосно вдихнула і міцно стисла губи. Поглянувши на її суворе обличчя, Поліанна й собі насупилася.

— Мені справді прикро, що я забула про свій обов'язок, тітонько Полі, — несміливо вибачилася вона. — Я більше не буду відчиняти вікна.

Тітка не відповіла. До кінця сніданку вона більше не зронила ні слова. Відтак підвелася, підійшла до книжкової шафи у вітальні, дістала звідти тоненьку брошурку і повернулася до небоги.

— Ось тут прочитаєш, Поліанно. Я попрошу тебе піти до кімнати й прочитати її. Я піднімуся за півгодини, і ми передивимося твої речі.

Поліанна, дивлячись на зображення збільшеної в багато разів голови мухи, весело вигукнула:

— Дякую, тітонько Полі! — і вискочила з кімнати, грюкнувши за собою дверима.

Міс Полі спохмурніла, завагалась, а тоді велично перетнула кімнату і відчинила двері. Але Поліанна вже зникла з поля зору — подріботіла по сходах на горище.

За півгодини міс Полі з виразом загостреного почуття обов'язку, що відбивався в кожній рисочці