Даніела Стіл - Диво

Він не організовував собі традиційної індички, бо не мав із ким її їсти, він навіть не дав знати нікому зі своїх друзів, що повернувся до Сан-Франциско.

Йому було дуже боляче перебирати речі, готуючи будинок на продаж, але ще тяжче було б йому спілкуватися з людьми. Джейн була тією ланкою, яка пов’язувала його зі світом. Саме дружина підтримувала зв’язки з усіма, з ким вони бачились на різних прийомах, вона лагідно нагадувала Квіннові, біля кого варто затриматись бодай ненадовго, щоб приємно поговорити з давніми знайомими. Він робив це здебільшого для неї. Але більше любив побути на самоті, без її ніжного тепла. І тепер він самотній, і нехай завжди воно буде так. Він не вбачав жодного сенсу в тому, щоб із кимось спілкуватися. Це зробило б її відсутність іще гострішою — навіть важко собі уявити наскільки.

День у день Квінн розбирав її шафи, її скарби, її спогади — і свої також. А вечорами він, спустошений, сидів на ліжку, читаючи її щоденники й вірші. Він почувався, ніби весь просочився її сутністю, — як кусень хліба всотує в себе соус із тарілки, — поки все те, що вона думала, чим дихала, що тримала в собі, що любила і плекала, не стало частиною його самого, не ввійшло в його кров і плоть. Вона стала його душею, ніби раніше в нього ніколи не було власної, а тепер він здобув її, поєднавшись із нею. Він ніколи не почувався таким близьким до неї, як в останні місяці перед її смертю. А тепер він відчував те саме, перебираючи не тільки її папери, але й капці, одяг, у якому вона працювала в саду, її потерті шкарпетки, у яких вона спала вночі, білизну, її улюблені светри. Квінн упіймав себе на тому, що так само, як вона сховала светри свого сина в глибині своєї шафи, він відкладає для зберігання ті її речі, які вона найбільше любила. Він ніяк не міг змусити себе розпрощатись із ними, і тільки тепер занадто добре зрозумів, як травмував її, коли наполіг на тому, щоб вона винесла все з кімнати Дуга. Життя змусило його пожинати те, що він колись посіяв, і він відчув: усе те, що він переживає зараз, є заслуженою карою за те, що він зробив для неї. Тож він сумирно й покірливо прийняв свою долю як заслужену кару.

Була середина грудня, коли він досяг якоїсь подібності порядку й вирішив, чого позбудеться, а що збереже. Посеред вітальні височіли гори речей, які треба було винести. Але все одно в домі лежало ще забагато зайвого шмаття, щоб запрошувати ріелтора. Єдине, що бодай якось розважало його, були дзвінки до Тема Хаккера щотижня, коли він питався, як просуваються справи з будівництвом його корабля. Квінн отримав приємного листа від Боба Рамзея, у якому той вітав його з набуттям нової власності. Він також був задоволений, що не потрапив на гачок і не спокусився значно більшим вітрильником. Як повідомляли Хаккери, справи йшли добре й за графіком. Наразі привести до ладу дім у Сан-Франциско було для Квінна найважливіше, і він був задоволений, що робив це сам. Це давало йому хоч якусь розраду — на кшталт останніх зустрічей із Джейн — і являло собою ніби священний ритуал, завдяки якому він затримував її біля себе. І щовечора він читав слова, написані твердим із нахилом почерком дружини. А відтак зазвичай мріяв про неї. А двічі чи тричі на тиждень йому снилось, як вона благає його не кидати її. Навіть у ті дні, коли він цілий день проводив, згадуючи її.

Він переглянув тисячі їхніх фотографій від давніх днів, коли діти були маленькими: у подорожах, на честь відзначення важливих подій і фото з їх останніх подорожей. А Джейн зберігала абсолютно всі газети, де була бодай якась згадка про нього. Майже сорок років, складені у файли й коробки, деякі з них зітліли настільки, що розсипались у руках, проте всі зберігались у хронологічному порядку. Вона була такою уважною, поважаючи його й захоплюючись ним! Значно більшою мірою, ніж він щодо неї. Переглядаючи ретельно зібрані вирізки з газет, де йшлося про його досягнення, Квінн знов і знов розумів, яким був егоїстом, до якої міри належав винятково своєму світові в той час, коли вона на віддалі любила його, чекаючи, коли він з’явиться вдома, вибачаючи йому все і просячи вибачення в дітей від його імені. Це була просто чудова жінка!

Хоч він зазвичай і не ходив до церкви, проте таки пішов туди на Різдво й поставив свічку її пам’яті. Він зробив це передусім тому, що знав: для неї це щось означало б і їй було б приємно. Упродовж десятиріч вона ставила щороку тисячі свічок пам’яті Дуга. І взагалі, коли її щось непокоїло або коли вона бажала успіху в якійсь справі, вона йшла до церкви й запалювала свічки. Він підсміювався з неї з цього приводу, а зараз його здивувало дивне відчуття миру, яке зійшло на нього, коли він зробив те саме на спомин про неї. Ніби тепле яскраве світло тоненької свічки могло якимось незбагненним чином щось змінити. Відтак пішов додому, відчувши невелике полегшення. Речі, які він збирався віддати, спакував у коробки. А ті, які збирався зберегти, стояли запечатані в картонних ящиках у гаражі. Він хотів десь потримати їх, перш ніж виїде звідси, разом із тими меблями, які він вирішив поки лишити собі. Вони мали кілька чудових антикварних речей, які він збирався передати Алекс, якщо вона не виявить бажання взяти ще щось. Квінн не думав, що коли-небудь матиме дім, де можна було б знову їх поставити. Він був готовий (якщо все йтиме за планом) справдити свій намір — жити на своїй новій яхті до кінця своїх днів.

У різдвяну ніч він нарешті щось дозволив собі. Квінн прожив тяжкий місяць від дня свого повернення. Він випив мало не цілу пляшку старого червоного вина, яку знайшов у винному підвалі, запив її двома склянками бренді й ліг спати. І відчув себе значно краще, незважаючи на похмілля вранці. Він радів, що свята минають. Новий рік зустрів за письмовим столом, готуючи папери для свого адвоката, який мав одразу після першого січня оформити його заповіт. Він сидів над паперами протягом годин, слухаючи, як дощ стукає у вікно і як у гіллі дерев завиває вітер. Була дванадцята ночі, коли він нарешті закінчив усе, підвівся, визирнув надвір і