Агата Крісті - Тринадцять загадкових випадків

коли падав, то розкинув руки, вихопивши кинджал із рани й відкинувши його далеко в зону дерев. Саме так могло все відбутися, хоч і таке пояснення навряд чи можна визнати бездоганним.

— Я теж не можу сказати, що в чомусь цілком упевнена, — приєдналася до розмови міс Марпл. — Ця історія справді неабияк мене дивує. Але дивні речі часом трапляються. На вечірці, яку леді Шарплей улаштувала торік у своєму саду, чоловік, котрий налаштовував годинник для гольфа, перечепився об один із номерів і, падаючи, так ударився головою, що повернувся до товариства не раніше як хвилин через п'ять.

— Так, люба тітонько, — лагідно зауважив Реймонд, — але ж він не дістав удар кинджалом у груди, чи не так?

— Звісно, ні, мій любий небоже, — сказала міс Марпл. — Саме про це я вам і кажу. Звичайно, що дістати свій удар бідолашний сер Річард міг лише в один спосіб, але насамперед мені хотілося б знати, що примусило його спіткнутися. Звичайно, це міг бути корінь дерева. Він, певно, дивився на дівчину, у цьому немає нічого дивного, а коли ти біжиш у місячному світлі, то можеш перечепитись об що завгодно.

— Ви сказали, існує лише один спосіб, у який сер Річард міг дістати удар кинджалом у груди, міс Марпл, — сказав священик, із цікавістю дивлячись на неї.

— Це дуже сумно, і мені не хочеться про це навіть думати. Він був правша, чи не так? Оскільки він завдав собі удару в ліве плече, то я думаю, він був правша. Мені завжди так було шкода бідолашного Джека Бейнса. Пам’ятаєте, як під час війни він прострелив собі п'яту після дуже важкої битви під Аррасом? Він розповів мені про це, коли я приходила навідати його в шпиталі, і йому тоді було дуже соромно за свій учинок. Я не думаю, що той сердега, Еліот Гейдон, здобув якісь істотні вигоди за свій підлий злочин.

— Еліот Гейдон? — вигукнув Реймонд. — Ви думаєте, це він зробив?

— Я не бачу нікого іншого, хто б міг це зробити, — сказала міс Марпл, подивившись на свого небожа з лагідним подивом. — Принаймні в тому випадку, коли, як мудро зауважив містер Петерік, ми розглядатимемо лише факти і знехтуємо всю ту ідольську атмосферу поганських богинь, яка, мушу зізнатися, мені дуже не до вподоби. Він підбіг до нього перший і перекинув його на спину, і, безперечно, щоб так зробити, він мусив відвернутися від них, а будучи вдягнений, як ватаг розбійників, він, безперечно, мав за поясом якусь зброю, найімовірніше ніж або кинджал. Я пам’ятаю, як танцювала з чоловіком, що був одягнений розбійником, коли була молодою. Він мав за поясом п’ять ножів і кинджалів різного виду, і ви не можете собі уявити, як це незручно для дівчини, що була його партнеркою у танці.

Усі погляди обернулися до доктора Пендера.

— Я довідався про те, що там насправді сталося, через п’ять років після трагедії, — сказав він. — Правда надійшла у вигляді листа, якого мені надіслав Еліот Гейдон. Як він написав, йому завжди здавалося, що я підозрюю його. То була, як він мені пояснив, раптова спокуса. Він дуже любив Даяну Ешлі, але був лише бідним адвокатом-баристером, що ніяк не міг вибитися зі злиднів. Йому здавалося, коли він усуне зі своєї дороги Річарда й успадкує його титул і маєтності, то перед ним відкриються чудові перспективи. Кинджал випав у нього з-за пояса, коли він опустився навколішки біля кузена, і перш ніж він устиг про щось подумати, устромив його кузену в груди й знову почепив на свій пояс. Згодом він ударив тим же таки кинджалом самого себе, щоб відвернути підозру. Він написав мені напередодні свого від’їзду з експедицією, яка вирушала до Південного полюса, на той випадок — так він мені писав, — якщо ніколи звідти не повернеться. Не думаю, що він мав намір повернутися звідти і, як цілком слушно припустила міс Марпл, він не здобув зі свого злочину ніякої вигоди. «Ці п’ять останніх років, — писав мені він, — я прожив у пеклі. Сподіваюся померти з честю й цим бодай трохи спокутувати свою провину».

Запала мовчанка.

— І він справді помер із честю, — сказав сер Генрі. — Ви змінили імена й прізвища у своїй історії, докторе Пендер, але, гадаю, я впізнав чоловіка, про якого ви розповіли.

— Як я вам уже сказав, — провадив старий священик, — не думаю, що це пояснення цілком відповідає фактам, свідком яких мені випало бути. Я досі думаю, що в тому гаю відчувався вплив якоїсь поганої сили, і саме вона спрямовувала дії Еліота Гейдона. І навіть сьогодні я не можу без тремтіння згадувати про поганську святиню Астарти.

Розділ третій

ЗЛИВКИ ЗОЛОТА

— Я не певен, що історія, яку збираюся вам розповісти, цілком відповідає умовам нашої гри, — почав Реймонд Вест, — бо не знаю відповіді на ту загадку, яку вона перед нами поставить. Проте самі факти були такими цікавими й дивними, що мені хотілося б запропонувати її вам як проблему. І можливо, нам разом удасться знайти якесь її логічно обґрунтоване розв'язання.

Ці події сталися два роки тому, коли я поїхав провести перші дні після Трійці з чоловіком на ім’я Джон Ньюмен до Корнуолу.

— До Корнуолу? — перепитала Джойс Лампрієр з очевидним подивом у голосі.

— Атож. А в чому річ?

— Та ні в чому. Але це мені здалося трохи дивним. Історія, що її збиралась вам розповісти я, також трапилась у Корнуолі — у маленькому рибальському селищі під назвою Пацюча Нора. Невже й ваша сталася там?

— Ні, моя відбулась у селі, яке називається Полперан. Воно розташоване на західному березі Корнуолу; це дике й скелясте місце. Із Джоном Ньюменом мене познайомили за кілька тижнів перед тим, і я знайшов у ньому надзвичайно цікавого товариша. Чоловік розумний і забезпечений незалежними засобами до існування, він був також обдарований романтичною уявою. У результаті одного зі своїх останніх захоплень він винайняв будинок, що мав назву Пол-Гаус. Він був великим знавцем єлизаветинської доби й не раз описував мені в яскравих і мальовничих образах розгром іспанської непереможної Армади. Розповідав про це з таким ентузіазмом, що хотілося повірити: він був безпосереднім свідком тієї знаменитої морської битви. Чи є якась частка істини в уявленнях про реінкарнацію? Хотілось би знати — і дуже хотілось би.

— Ти такий романтичний, мій любий Реймонде, — сказала міс Марпл, подивившись на нього з поблажливою приязністю в очах.

— Романтичним мене аж ніяк не назвеш, — відповів Реймонд із легким роздратуванням у голосі.