Володимир Лис - І прибуде суддя

нарешті й перехрестя, три тополі вгадуються у темряві, а праворуч темніє щось схоже на скверик.

— Мила моя, потерпи, — бурмотів я, — потерпи, люба. Вже зовсім близенько.

Намацавши між дерев стежку, я пошкандибав нею, обминаючи стовбури, аби не зачепити їх Людмилиними ногами. Нарешті попереду забіліла будівля лікарні. Жодного вогника, як і в інших будинках, не було видно. Центральні двері виявилися, як і слід було сподіватися, замкненими. Я став обходити довкола будинку, придивляючись, чи нічого не написано на дверях. Побачивши табличку «Приймальне відділення», став гримати у двері.

Гримати довелося довго, дуже довго, вже міг прокинутися цілий будинок, але за дверима ані шелеснуло. Розпачливо озирнувшись, я побачив лавочку обіч алеї, що вела до дверей. Поклав Людмилу, яка при цьому сіпнулася і застогнала, а тоді знову кинувся до дверей, став гамселити руками і ногами.

Звук почувся не з-за дверей, а з вікна другого поверху.

— Гей, чи ви там здуріли? — озвався раптом сердитий чоловічий голос. — Хто там розгрюкався? Тут же лікарня, люди хворі, щоб вас чорти взяли.

Я підвів голову і побачив на тлі затемненого вікна якийсь невиразний силует.

— Зараз кину вам на голову вазона, тоді перестанете будити хворих людей, — грізно пообіцяв силует.

— Я теж приніс хвору, — сказав я. — Вона непритомна, а мені ніхто не відчиняв.

— А чому вам мають відчиняти, коли ці двері давно вже забиті, — сказали згори.

— Де ж тоді приймальне відділення?

— А он там, з правого боку, у флігельку, — вже менш сердито відповів хворий. — Там на дверях написано «Лабораторія». Але ви заходьте. Там уже давно приймальне відділення. І лікаря чергового там знайдете.

— Спасибі, — сказав я, взяв на руки свою дорогоцінну ношу і попрямував до флігелька, оточеного садом, який і я тепер угледів.

Як не дивно, двері виявилися незамкненими. Ледве я штовхнув їх, як вони відчинилися. В кінці вузького коридору побачив ще одні. Коли наблизився до них, двері розчинилися. На порозі стояла вродлива жінка років сорока у білому халаті.

— Заходьте, заходьте, — сказала вона. — Ми вас чекаємо.

— Чекаєте? — здивувався я.

— Так, — сказала жінка-лікар. — Нам зателефонували, що до нас несуть важко травмовану дівчину. Зараз сюди прибуде бригада лікарів зі «швидкої допомоги». Хірурга я також викликала. Кладіть її сюди, — вона показала на кушетку.

«Все-таки той жебрак виявився не такою сволотою, як я гадав», — втомлено і радісно водночас подумав я, обережно опускаючи Людмилу на канапу, застелену білосніжним простирадлом.

— Що з нею? — спитала лікар, нахиляючись над провідницею.

— Вона випала з потяга чи хтось виштовхнув її, — пояснив коротко.

— Але ж вона… — лікар узяла Людмилу за руку, стала намацувати пульс. — Вона ж мертва.

— Мертва? — скрикнув я.

Лікар притулилася до Людмилиних губ, певно, вслухаючись, чи є дихання, тоді стала масажувати їй серце. Тим часом зачувся шум, різко розчинилися двері, і до маленької кімнати зайшли четверо в білих халатах. Це були лікарі зі «швидкої допомоги» й санітари. Один з них, певне, зрозумівши, в чому річ, відразу розчинив вікно. Вони стали масажувати серце, дали Людмилі укол. Але всі їхні зусилля виявились марними. Провідниця так і не ожила.

* * *

Лікарка записала всі мої дані, занотувала мою розповідь.

— Ви ж розумієте, що ми мусимо повідомити ще й міліцію, — сказала вона.

— Звичайно, розумію.

— То ви будете працювати в нашому суді? — уточнила вона після того, як подзвонила у райвідділ міліції.

— Напевне.

Я відчував страшенну втому, що зростала з кожною миттю. Наче зі смертю провідниці з мене самого поволі витікало життя. Людмила лежала мовби просто заснула, готова от-от розтулити повіки, поглянути зі знайомим смутком у таких великих і печальних очах.

Ця її свіжість, здавалося, зростала також щомиті, і я зовсім не здивувався б, якби вона усміхнулася. «Смерть її для мене зовсім нереальна», — раптом подумалось мені, але цікаво: чи відчувають те саме ці люди?

Лікарі «швидкої», як виявилося, думали про зовсім інше.

— То ми завеземо її у морг? — спитав один з них.

— Може, спочатку додому? — спитав його старший колега. — Це ж Людка Чернякова, старого Черняка, що на Вощанівці живе.

— Людмила Черняк? — скинулася чергова. — Н-не може бути…

— Чому не може? — здивувався лікар. — Я точно знаю. Я ж місцевий. Та що з вами, колего?

Чергова справді виглядала дуже дивно: наляканою і спантеличеною — вона не тільки зблідла, а якось дивно поводила очима, наче на неї мали от-от напасти люди, котрі були поруч, або ж мав з’явитися хтось страшний з-за дверей, на які вона позирала з невимовним жахом.

— Розумієте… — далі вона видала щось булькаюче, схоже на таке — бдвтж…

Вона ковтнула друге слово, подивилася так, ніби забула мову.

— Вам погано? — кинувся до неї старший лікар.

— Ні-ні, — лікарка відставила руку з розчепіреними пальцями, інстинктивно боронячись від його доторку. — Розумієте… Річ у тім, що нам дзвонила жінка.

— То й що? — не зрозумів лікар «швидкої» — у його погляді став теж проростати острах.

— Жінка, яка назвалася Людмилою Черняк, — тихо, мов боячись, що її хтось почує, вимовила чергова. — Вона й повідомила, що мають привезти важко травмовану дівчину. Попросила все підготувати. Вона говорила якось так, — жінка затулила лице руками, — якось так говорила…

— Хіба одна Людмила Черняк є на світі? — розважливо сказав молодий лікар і запитливо подивився на старшого.

— Взагалі-то Черняків у Старій Вишні кілька, — подумавши, відповів той. — Сімей три-чотири. А може, й більше, я всіх не знаю. Але… Але ще одної Людмили Черняк, здається, немає.

— Може, вона сама подзвонила, поки ще не втратила свідомість? — припустив молодий, і подивився на мене. — Де ви її знайшли?

— Біля колії, — відповів я. — Але там телефону я не помітив. Це збоку від станції.

— Може, хтось так вас розіграв?

— Розіграв? — здивувалася чергова. — Навіщо? З такими речами не жартують.

— Що ж тоді виходить? — спитав наче сам себе молодший лікар.

— Стривайте, — сказала чергова. — Ось ви кажете, що вона місцева, — кивнула у бік померлої. — Але ж оцей добродій, — тепер вона хитнула головою на мене, — цей добродій каже, що це провідниця з потяга, який щойно зупинився у Старій Вишні і яким він сам приїхав.

— Так, я чув, що вона була провідницею, — сказав старший лікар. — Тоді що ж сталося? — він і собі пильно подивився на мене.

— Звідки я знаю? — трохи сердито сказав я. — Що вона місцева, мені сказав жебрак, який почув її крик. Ми з ним разом знайшли цю дівчину біля колії, я вже про це щойно казав. Тільки жебрак чомусь відмовився далі її нести, навіть іти разом зі мною.

Я