Василь Олександрович Сухомлинський - Вогнегривий коник

Застромив гілку ялинки в коробку з-під цукерок, насипав зерна і крихт.

Винесла мама ту маленьку ялинку й поставила на подвір’ї.

Побачили горобчики, прилетіли до зерна, бенкетують, весело цвірінькають.

Ну й радісний був Новий рік у Вітька!

Чому сьогодні черствий хліб?

У Сергійка тато пекар. Десять років працює він у сільській пекарні. Встає рано-рано, до сходу сонця, і йде на роботу. Опівдні з пекарні до крамниці привозять свіжий хліб. І до їдальні шкільної.

Сьогодні Сергійків тато занедужав. Уперше за десять років не встав, не пішов на роботу. Біля його ліжка сидить мама.

— Сергійку, скажи діткам у школі, що сьогодні буде черствий хліб… — тихо мовить батько.

Опівдні дітки ідуть у їдальню.

На столі лежать скибки хліба. Але він черствуватий.

Діти питають:

— Чому сьогодні черствий хліб?

Сергійко й каже:

— Мій тато захворів… Хліб сьогодні буде черствий. А може, й завтра.

Діти беруть скибочки хліба і дивляться, щоб ні крихти не впало додолу.

Їжак і місяць

Ясно світить місяць. Вийшов зі свого будинку їжак. Тупотить ніжками по лісі, шукає поживи. Підходить до куща шипшини. Зірве червону ягоду та й наколе на голку. А кожух у нього колючий — багато голок. Уквітчався їжак червоними ягодами, повертається додому. На стежці калюжа. В калюжі — великий білий місяць. А їжак думає: яке велике яблуко. Зараз я наколю його на голку, а дома з’їм. Хотів наколоти на голку, а місяць гойдається й сміється:

— Що це ти хочеш, їжаче?

Соромно стало їжакові. І потупцював він собі додому.

Перший день

Ось і останній серпневий день. Маленькому Петрикові до школи б іти, а він занедужав.

Боляче йому від думки, що всі завтра йтимуть уранці до школи, а він лежатиме.

От і світанок першого вересня. Ще тільки розвидняється, а Петрик уже не спить.

Зійшло сонце. Чує Петрик: ідуть діти, лунають веселі голоси. Защеміло серце.

Коли це скрипнули двері, хтось увійшов до кімнати. На дверях — учителька Марія Миколаївна, вона вчитиме його в першому класі. Усміхнулася вчителька, підійшла до Петрикового ліжка, поклала на ліжко велику-велику квітку.

І в Петрика сьогодні Перше вересня.

Як Джміль нагодував Бджолу

У конюшини квіти — мов дзвіночки. Але дуже довгі. Десь у глибині дзвіночка стоїть кухлик із солодким конюшиновим нектаром. Прилетіла на дзвіночок Бджола, спробувала дістати своїм хоботком, та дарма.

Сидить Бджола й плаче. Коли це летить Джміль — «Ж-ж-жу…» Розповіла йому Бджола про своє горе.

— Добре, я допоможу, — каже Джміль.

Послав у конюшиновий дзвіночок свій довгий хоботок. Висмоктав нектар із кухлика.

Підлетіла до нього Бджола, простягла свій хоботок до Джмелиного. Джмелик дав їй півкухлика. Подякувала Бджола та й полетіла.

З того часу Джміль і Бджола приятелюють.

Конвалія в саду

Петрик уранці прийшов у сад і побачив конвалію. Зачарований дивною красою квітки, хлопчик довго стояв перед нею.

«Зірву квітку, поставлю в вазу на столі, — подумав Петрик. — Красиво буде в кімнаті».

Він простяг руку, щоб зірвати квітку, та враз уявив собі: що ж станеться із садом без конвалії? Затулив долонями квітку, і в саду стало похмуро й незатишно. На зелені листки впала сіра тінь, замовкли пташки.

Петрик відтулив квітку, і на деревах знову заграли зелені листочки, знов почувся пташиний спів.

«Он яка ти, дивовижна квітко, — подумав Петрик. — Хіба ж можна тебе зривати й нести до кімнати?»

Найгарніша мама

Випало Совеня із гнізда та й повзає лісом. Далеко забилось, не може знайти рідного гнізда.

Побачили птахи малого — некрасивого, з великою головою, вухатого, банькатого, жовторотого. Побачили та й питають, дивуючись:

— Хто ти такий, де ти взявся?

— Я Совеня, — відповідає мале. — Я випало з гнізда, не вмію ще літати і вдень дуже погано бачу. Я шукаю маму.

— Хто ж твоя мама? — питає Соловей.

— Моя мама Сова, — гордо відповідає Совеня.

— Яка ж вона? — питає Дятел.

— Моя мама найгарніша.

— Розкажи, яка ж вона, — питає Дрізд.

— У неї голова, вуха й очі такі, як у мене, — відповідає з гордістю Совеня.

— Xa-xa-xa! — зареготали Соловей, Дятел і Дрізд, — а ти ж потвора. Виходить, і мати твоя така сама потвора.

— Неправда! — закричало Совеня. — Мама в мене найгарніша.

Почула його крик Сова, прилетіла потихеньку, взяла Совеня за лапку й повела до рідного гнізда.

Совеня уважно подивилося на свою маму: вона була найгарніша.

Дивний мисливець

Живе у нашому селі дід Максим. Усі кажуть: дід — мисливець. Як тільки починається полювання на зайців чи на качок, дід щодня йде з рушницею до лісу. Виходить із дому рано-вранці, а повертається ввечері.

Але що це за дивний мисливець такий! Ніколи не несе додому ні зайця, ні качки. Приходить із порожньою торбою. Одного разу приніс дід Максим зайченя маленьке. Знайшов під кущем. У зайченяти була зламана ніжка. Дід зробив із двох гілочок пов’язку, забинтував ніжку. Через тиждень ніжка зрослася, і дід відніс зайченя в поле.

Чого ж це дід Максим такий невдаха?

Пішли одного разу слідом за дідом, захотілося подивитись, як же він полює. Бачать: поклав дід рушницю, а сам ходить лісом та й розкладає під кущами сіно зайцям.

Зрозуміли тоді, чого дід Максим дивний мисливець.

Як Дівчинка образила Букваря

Дівчинка пішла в школу. Мама дала їй Буквар. Новенький, із барвистими малюнками. Швидко навчилась Дівчинка читати. Та й закинула його. Лежить Буквар поміж давніми газетами. Боляче йому.

Якось прийшла Дівчинка із школи, поклала ранець, пообідала. Відкрила ранець, вийняла книжку з червоними вітрилами на обкладинці й читає. Коли чує, хтось говорить тоненьким-тоненьким голосом, як маленьке дитя:

— Чого ти про мене забула, Дівчинко? Я ж навчив тебе читати.

Здивувалася Дівчинка: як це Буквар заговорив?

Вийняла його з-під газет. Стало їй жаль Букваря — витерла пил із його обкладинки й каже:

— Пробач мені, Букварику. Я все життя буду пам’ятати, що ти навчив мене читати.

Поставила Дівчинка Букваря на полиці. Від того часу він стоїть поруч із найцікавішими книгами.

Старий пень

Росло в лісі велике гіллясте дерево. Весною воно вкривалося зеленим листом, білими квітками. Прилітали до квіток бджоли і джмелі. Поселилися на дереві співучі пташки. Щовесни повертались вони з теплого краю, знаходили своє дерево й весело щебетали: «Доброї весни, рідне дерево, ось ми й прилетіли до тебе». Радісно жилося дереву, бо багато було в нього друзів.

Минуло багато років. Постаріло дерево, засохло. Прийшли до лісу люди, спиляли його й кудись повезли.

Залишився тільки пень. Від суму й самотності покрився