Джордж Мартін - Чвара королів

його, не міг бути його. — Віднині моїм радником буде Пилос. Він уже порає за вас круків, бо ви ж більше не спроможні підніматися до крукарні. Я не дозволю вам убитися на смерть на моїй службі.

Маестер Кресен блимнув очима. «Станісе, володарю мій, сумний похмурий хлопчику, який став мені замість рідного сина… ти не повинен так чинити, хіба ж ти не знаєш, як я дбав про тебе, жив заради тебе, любив понад усе і наперекір усьому? Так, любив, і навіть більше, ніж Роберта чи Ренлі, бо тобі одному бракувало любові, більше за тебе ніхто не мав у мені потреби…» Але сказав лише:

— Воля ваша, ясний пане, але… я голодний. Чи мені вже немає місця за вашим столом?

«Біля тебе — ось де моє місце. Біч-обіч із тобою.»

Пан Давос підвівся з лави.

— Матиму за честь, ваша милосте, якщо маестер погодиться сісти коло мене.

— Гаразд.

Князь Станіс відвернувся сказати щось Мелісандрі, яка сиділа одесну від нього, на найпочеснішому місці. Пані Селиса розташувалася ошую і виблискувала усмішкою такою ж яскравою та гострою, як ребра коштовних каменів у її прикрасах.

«Надто далеко» — подумав Кресен похмуро, зиркнувши туди, де сидів Давос. Між високим столом та перемитником сиділа половина Станісового панства. — «Я маю підібратися ближче, щоб укинути душителя до її келиха. Але як це зробити?»

Поки маестер повільно просувався навколо столу до Давоса Лукомора, Пістрявчик викидав свої коники.

— На землі ми рибками ласуємо, — завзято співав дурник, вимахуючи рибиною, наче можновладець пірначем, — а на дні собою їх годуємо. Отакої, йой-ой-ой.

Пан Давос посунувся дати маестрові місце на лаві.

— Сьогодні нам усім варто нап’ясти блазенське вбрання, — похмуро докинув він, поки Кресен всідався, — бо вся справа відгонить божевіллям. Червона жінка, бач, вгледіла перемогу в полум’ї, тому Станіс вирішив боротися за своє право, начхавши на чисельність свого війська. Боюся, її ласкою ми всі скоро побачимо на власні очі те саме, що бачив Пістрявчик — потаємні глибини моря.

Кресен засунув руки до рукавів, наче шукаючи тепла. Пальці знайшли тверді грудочки кришталів, захованих у вовняній одежі.

— Пане Станісе…

Станіс відвернувся від червоної жінки, але відповіла за нього пані Селиса.

— Станіс — ваш король. Не забувайте про належне звертання, маестре.

— Від старості люди слабшають розумом, — буркнув до неї король. — Чого вам, Кресене? Кажіть, що маєте на думці.

— На порозі майбутньої війни вам конче необхідно укласти союз із князем Старком та княгинею Арин…

— Я ні з ким не укладаю союзу, — відрізав Станіс Баратеон.

— Так само, як світло не вкладає союзу з мороком. — Пані Селиса узяла чоловіка під руку.

Станіс кивнув.

— Старки намірилися вкрасти половину мого королівства. Так само, як Ланістери вкрали мій престол, а любий братик — мечі, замки та вірність моїх законних підданих. Усі вони — мені вороги, а державі узурпатори.

«Я втратив його» — з відчаєм подумав Кресен. Якби ж вдалося непомітно підібратися до Мелісандри… вистачило б однієї миті коло її келиха.

— Ви є справжнім спадкоємцем вашого брата Роберта, законним Семицарства повелителем, королем андалів, ройнарів та першолюдей, — похнюпившись, ствердив маестер, — та все ж не можете сподіватися на перемогу без союзників.

— Король має союзника, — відказала пані Селиса. — Це Ра-Гльор, Господь Світла, Полум’яне Серце, Бог Вогню та Тіні.

— З богів виходять не надто надійні союзники, — заперечив старий, — а той ваш бог навіть не має тут сили.

— Гадаєте? — Рубін на шиї Мелісандри зблиснув світлом, коли вона повернула голову, і на якусь мить видався яскравішим за комету. — Ви кажете якісь дурниці, маестре. Чи не вдягти вам знову корону дурня?

— Так, — підхопила пані Селиса, — шолома Пістрявчика. Він вам пасує, дідуню. Вдягніть-но його знову. Я наказую!

— Ой морськая злая хвиля, з голови та й шапку змила, — мовив Пістрявчик. — Отакої, йой-ой-ой.

Очі пана Станіса ховалися у тіні під важким лобом, щелепи мовчки жували, вуста були міцно стиснені. Коли він гнівався, то завжди скреготів зубами.

— Дурню, — прогарчав він нарешті, — моя пані дружина наказує тобі. Віддай Кресенові свого шолома.

«Ні» — подумав старий маестер, — «це ж не ти, це не твій звичай, ти завжди був справедливий до людей, справедливий, а не жорстокий, ти ж ніколи не розумів кпинів, як не розумів і сміху».

Пістрявчик підскочив ближче, видзеленькуючи «тень-телень, дзинь-та-бринь, всенький-день-як-пень». Маестер сидів мовчки, поки дурник припасовував йому відерце з рогами на чоло. Під його вагою Кресен схилив голову, і дзвіночки теленькнули.

— От якби він ще й співав свої поради замість белькотіти їх, — докинула пані Селиса.

— Це вже занадто, пані дружино, — мовив Станіс погрозливо. — Старий добре служив мені.

«І служитиму до останнього подиху, мій любий повелителю, мій бідний самотній сину» — подумав Кресен, бо раптом знайшов спосіб. Перед ним стояв келих пана Давоса, налитий до половини кислим червоним. Він розшукав тверду лусочку кришталика в рукаві, міцно стиснув її між великим та вказівним пальцями, потягнувся до келиха. «Спритно і плавко, аби ж не запнутися» — молився про себе маестер, і боги зглянулися на нього. За один миг ока пальці спорожніли. Його руки ніколи за останні роки ще не бували такі вправні та вірні. Давос побачив його рух, але окрім нього, більше ніхто — цього він був певний. З келихом у руці маестер зіп’явся на ноги.

— Може, й справді я був дурнем. Пані Мелісандро, чи не поділите ви зі мною келих вина? Привітати вашого бога, Господа Світла. Вшанувати його владу чарою та здравицею.

Червона жінка уважно вивчила його обличчя.

— Як забажаєте.

Він відчував на собі погляди усього товариства. Давос вчепився у нього, коли маестер відходив від лави, вхопив рукава тими самими пальцями, які вкоротив князь Станіс.

— Що це ви робите?! — зашепотів він.

— Те, що маю зробити, — відповів маестер Кресен, — заради царства людей і душі мого повелителя.

Він відкинув Давосову руку, проливши на очерет трохи вина.

Мелісандра перестріла його коло величезного столу під поглядами усього товариства. Але Кресен бачив тільки її. Червоний шовк, червоні очі, червоний рубін на горлі, червоні вуста кривляться у слабкій посмішці. Вона поклала свою руку на його, підтримала нею келиха. Шкіра її здавалася гарячою,