Пола Хокінс - Дівчина у потягу

Я про все дізналася у спосіб, у який у наші дні дізнається більшість людей: через електронну помилку. Іноді це текстове чи голосове повідомлення; у моєму випадку — електронний лист та модна помада на комірці. Насправді все вийшло випадково, я взагалі не пхала носа у чужі справи. Я не мала опинятися біля комп’ютера Тома, бо він побоюється, що я помилково можу видалити щось важливе або клацнути кудись та підхопити вірус чи троян.

— Сучасні технології, Рейчел, не твоє, я правий? — сказав він після того, як я спромоглася помилково видалити всі контакти з адресної книги його електронної скриньки. Тож я не мала його торкатися. Але ж я займалася доброю справою: намагалася залагодити свої мізерні промахи та труднощі в спілкуванні і планувала особливе святкування нашої четвертої річниці — втекти кудись світ за очі, щоб пригадати, якими ми були раніше. Я хотіла зробити сюрприз, тож мені слід було таємно перевірити його розклад — тому змушена була подивитися в комп’ютер.

Я не пхала ніс у його справи, не намагалася спіймати на гарячому чи ще щось подібне — не через це я так учинила. Я не хотіла бути однією з тих жахливих підозрілих жінок, які нишпорять по кишенях власних чоловіків. Одного разу я відповіла на дзвінок його телефону, коли він був у душі, він дуже розлютився та звинуватив мене в тому, що я йому не довіряю. Я відчувала себе жахливо, бо він здавався не на жарт ображеним.

Мені потрібно було зазирнути в його робочий розклад, а він залишив ноутбук увімкненим, тому що спізнювався на зустріч. Видалася ідеальна можливість, тож я зазирнула в його календар, занотувала деякі дати. Коли закрила «вікно» його календаря, висвітилися вхідні листи його електронної скриньки. Останнім був лист від aboyd@cinnamon.com. Я клацнула. ККККК. Лише рядок з «К». Спершу подумала, що це глюк, а потім зрозуміла, що це поцілунки.

То була відповідь на лист, який він надіслав кілька годин тому, на початку восьмої, коли я ще валялася в ліжку.

«Минулої ночі я заснув з думками про тебе. Я мріяв, як цілуватиму твої губи, груди, стегна. І прокинувся вранці сповнений думок про тебе, відчайдушно хотілося до тебе торкнутися. І не очікуй, що я буду при здоровому глузді, поряд з тобою я втрачаю розум».

Я перечитала його повідомлення: їх були десятки, приховані в папці під назвою «Адмін». Дізналася, що її ім’я — Анна Бойд і мій чоловік в неї закоханий. Він часто її в цьому запевняв. Казав, що ніколи нічого подібного не відчував, не може дочекатися, щоб бути з нею разом, і чекати вже недовго залишилося.

Не маю слів, щоб описати свої відчуття того дня, але зараз, коли сиджу в потягу, я киплю від гніву, зануривши нігті у долоні, очі жалять сльози образи. Відчуваю несамовиту злість. Таке відчуття, що в мене щось вкрали. Як вона насмілилася? Як Джесс насмілилася? Що з нею? Тільки-но подивіться на їхнє життя, яке прекрасне! Ніколи не розуміла, як люди радісно зрікаються шкоди, яку вони завдали, коли діяли лише за велінням серця. Хто сказав, що слід прислухатися лише до серця? Егоїзм у чистому вигляді! Непереборне самолюбство! Мене поглинає ненависть. Якщо я зараз побачила б ту жінку, якщо б зараз побачила Джесс, плюнула б їй в обличчя. Видряпала б їй очі!

Вечір

На лінії якісь негаразди. Швидкий потяг до Строка відмінили, тож його пасажири вдерлися до мого потяга і у вагоні залишаються лише місця стоячи. Мені пощастило знайти місце, але у проході, не біля вікна, тож тіла інших пасажирів притискаються до моїх плечей, колін, позбавляючи мене особистого простору. Мені так і кортить їх відштовхнути, випростатися, відсунути їх якнайдалі. Увесь день спека нестерпна, так і липне до мене, таке відчуття, ніби дихаєш крізь маску. Відчинені всі вікна, проте, навіть коли ми рухаємось, у вагоні нічим дихати — замкнена металева коробка. Я не можу набрати в легені достатньо кисню. Мене нудить. Я постійно прокручую в голові сьогоднішню ранкову сцену в кав’ярні, досі відчуваю, ніби знаходжуся там, досі бачу вирази їхніх облич.

Я звинувачую Джесс. Цілий ранок у мене не йшли з голови Джесс та Джейсон, її вчинок. Що він відчуватиме? Як сваритимуться, коли він, як я сама, дізнається, що його власний світ розлетівся на уламки. Я блукала, мов у тумані, не відаючи, куди прямую. Навмання я завітала до кав’ярні, яку відвідують усі з «Гантинґдон Вайтлі». Я помітила їх уже на порозі, пізно було вертатися; вони дивилися на мене, очі лише на мить розширилися, доки вони не пригадали начепити на обличчя чемні посмішки. Мартин Майлз із Сашею та Гаррієт — тріумвірат ніяковості, який махав мені руками, запрошуючи до свого столу.

— Рейчел! — заголосив Мартин, простягаючи руки, смикаючи до себе в обійми. Я на таке не очікувала, мої руки опинилися між нами, невміло притиснуті до його грудей. Саша з Гаррієт посміхалися, послали мені обережний повітряний поцілунок, намагаючись надто не наближатися. — Яким вітром?

На цілу довгу, довжелезну мить я була спантеличена, опустила очі, відчуваючи, як червонію, усвідомлюючи, що мовчання все тільки погіршує, тож фальшиво засміялася та відповіла:

— Співбесіда. Співбесіда.

— Он як! — Мартин не спромігся приховати здивування, у той час як Саша з Гаррієт кивнули та посміхнулися. — І з ким саме?

Я не змогла пригадати назви жодної кадрової агенції. Жодної. Не спромоглася пригадати й жодної агенції з нерухомості, що вже казати про компанії, які насправді наймають на роботу. Просто стояла в кав’ярні, потираючи нижню губу вказівним пальцем, хитала головою, тож врешті-решт Мартин промовив:

— Страшенна таємниця, так? Деякі фірми обожнюють напустити на себе таємничості, згодна? Не бажаєш нічого говорити, доки не підписала контракт і все офіційно не оформила. — То була цілковита маячня, і він сам добре це розумів, він навмисно висунув таке припущення, щоб мене врятувати, ніхто з присутніх у це не повірив, але всі вдали, що повірили та закивали. Гаррієт із Сашею дивилися повз мене на двері, їм було через мене незручно, тож вони хотіли знайти хоча б якийсь вихід зі становища.

— Піду замовлю каву, — сказала я. — Не хочу спізнюватися.

Мартин поклав руку мені на плече.

— Радий був тебе бачити, Рейчел. — Я майже відчувала його співчуття на дотик. Я ніколи не усвідомлювала до останніх року-двох свого життя, наскільки це принизливо, коли тебе жаліють.

До зустрічі в кав’ярні я планувала піти до Голборнської бібліотеки на Теобалдс-роуд, але несила було