Ерік-Емманюель Шмітт - Мрійниця з Остенде

поверх служниці Марґіт, яка була високою, широкою та огрядною, і, скориставшись її відсутністю, дещо в неї позичила.

Геть спітнівши, я витягла найширшу річ із її валізки, квапливо спустилась униз і прокричала перед дверима:

— Мені дуже соромно, це просто катастрофа. Я можу вам запропонувати лише халат, позичений у моєї служниці.

— Підійде.

— Ви так кажете, бо ніколи її не бачили. Я чекатиму вас унизу.

Коли він спустився вниз, вирядившись у широкий бавовняний халат білого кольору — його комір і рукави прикрашало мереживо, саме так! — ми розреготались. Він сміявся зі свого кумедного вигляду, я реготала з ніяковості, бо за контрастом ця жіноча річ робила його ще мужнішим і сильнішим. Розмір його ніг і рук мене хвилював.

— Чи можна зателефонувати?

— Так. Телефон он там.

— Що я маю сказати шоферові?

Здивована тим, що він телефонує радше шоферові, ніж членові родини, я не встигла зрозуміти запитання і відповіла недоречно:

— Скажіть, що ми будемо раді його бачити і маємо чай і для нього.

Ґійом був змушений сісти на східцях, бо моя відповідь викликала вибух сміху. Мені було приємно, що мої слова так подіяли на нього, хоча й не знала чому. Нареготавшись, він уточнив:

— Ні, моє запитання означало: яку адресу я маю назвати шоферові, щоби він за мною приїхав?

— Вілла «Цирцея», вулиця Рододендронів, 2, Остенде.

Аби виправити свою похибку і довести, що вихована, я залишила його розмовляти по телефону і пішла на кухню, де почала брязкотіти начинням, просто аби показати, що його розмову не підслуховую, і навіть узялася наспівувати, постукуючи по електрочайнику, ложках, чашках.

— Коли ви готуєте чай, можна подумати, що звучать ударні симфонічного оркестру.

Я здригнулась і побачила, що він стоїть на порозі й за мною спостерігає.

— Поговорили з родиною? Вони заспокоїлись?

— Вони не хвилювались.

Ми повернулися до вітальні з чайником і печивом.

— Еммо, ви пишете?

— Чому ви про це питаєте? Всі чомусь ставлять мені це запитання!

— Ви стільки читаєте.

— Я нашкрябала кілька жахливих поезій, але на цьому поставлю крапку. Читати й писати — геть різні речі. Я ж не питаю вас, чи ви перетворитеся на жінку, посилаючись на те, що ви любите жінок? Отже, ваше запитання — абсурдне.

— Справедливо, але звідки вам відомо, що я люблю жінок?

Я замовкла. Вляпалася! Відтепер, незалежно від мене, еротизм заполонив мою мову. Коли цей чоловік опинявся менш як за три метри від мене, я не могла втриматися, щоб його не приманювати.

— Здогадуюсь, — прошепотіла я, опустивши очі.

— По правді, я такої репутації не маю, — сказав він тихо. — Брати й кузени значно більше полюбляють упадати коло жінок. І докоряють мені за те, що я чемний, надто чемний.

— Он як! І чому ж ви такий чемний?

— Цілком певно тому, що бережу себе для однієї жінки. Хорошої. Справжньої.

Спершу я по-дурному вирішила, що цю фразу адресовано мені. Усвідомивши це, я одразу ж зреагувала і вирішила перескочити на іншу тему.

— Ви ж не будете твердити, що у вашому віці ви так і не… досі не…

Я не закінчила фрази, настільки сама себе вжахнулась! Я вже суворо допитую нестерпно вродливого чоловіка, якого одягла в жіночий одяг, щоби знати, чи він незайманий!

Його вуста напіввідкрилися від здивування й кумедності ситуації.

— Ні, я вас заспокою… я це зробив. І насолоджуюсь, коли це роблю. Бачите, в моєму оточенні було чимало жінок, більш зрілих за мене, проте чудесних, які з радістю посвятили мене в це у досить юному віці.

— Як бачите, мене це втішило, — зітхнула я, немов би він розповідав про свої успіхи в гольфі.

— Однак, я волію тривалу прогулянку на природі, довго їхати верхи чи поплавати кілька годин поспіль, як сьогодні вранці. Така ось ієрархія моїх задоволень.

— Я така сама, — збрехала я.

І скориставшись тим, що дровина от-от догорить, кинулася до каміна.

— Навіщо ви все це мені розповідаєте? — пробурчала я зверхньо.

— Перепрошую?

— Навіщо ви мені кажете про такі інтимні речі, адже ми один одного не знаємо?

Він відвернувся, трохи подумав, тоді глянув на мене дуже серйозними очима.

— Мені це видається очевидним…

— А мені ні.

— Ми подобаємось один одному, хіба ні?

Настала моя черга відвернутись і вдати, що розмірковую, перш ніж знову глянути на нього.

— Так, ваша правда: це очевидно.

Гадаю, саме в цей момент — і на всі роки, що були перед нами, — повітря довкола нас остаточно змінилось.

Дзвінок розірвав цю гармонію своїм різким звуком. Він скривився:

— Мій шофер…

— Уже?

Яких тільки сюрпризів не готує нам життя: опівдні я цього чоловіка не знала, а коли запали сутінки, розлука з ним видавалася нестерпною.

— Ні, Ґійоме, ви не можете отак узяти й піти.

— У халаті?

— У халаті чи в чомусь іще, ви не можете піти.

— Я повернуся.

— Обіцяєте?

— Присягаю.

Він поцілував мені руку, та хвилина видалася мені такою ж наповненою, як і двадцять три роки, що минули.

Коли він переступав поріг, я додала:

— Покладаюся на те, що ви мене знайдете, бо я навіть не знаю, хто ви такий.

Він заплющив очі.

— Саме це і є чудовим: ви мене не впізнали.

І зачинив двері.

Я не хотіла бачити його від’їзд, тож так і стояла в прострації у глибині споночілого холу.

Під впливом шоку я не надала значення його останній фразі; натомість уночі, пригадуючи кожен момент нашої зустрічі, я згадала ці слова: «Ви мене не впізнали». Невже ми десь зустрічалися? Ні, чоловіка, наділеного такими фізичними даними, я не забула би. Можливо, ми були знайомі в дитинстві? І я не впізнала хлопчика в дорослому чоловікові. Так, напевно, так воно і є, колись ми гралися разом, потім виросли, він мене впізнав, я його ні, це і є пояснення тієї фрази.

Хто ж він такий?

Я поринула у спогади і не виявила жодного сліду Ґійома… Тож мені ще більше хотілося, аби він приїхав.

Наступного дня він попередив про свій приїзд телефонним дзвінком, запитавши дозволу приїхати на чай.

Коли він з’явився, я настільки була вражена елеґантністю його блейзера, тонкою тканиною сорочки, шикарними черевиками, тими численними деталями, завдяки яким дикун перетворюється на світську людину, що мені здалося, ніби я стою перед кимсь чужим.

Він зауважив моє сум’яття.

— Тільки не кажіть, що ви жалкуєте, що я одягнений у власний одяг. Бо інакше знову натягну халат вашої служниці, який я привіз.

І подав мені його, замотаним у шовковий папір.

— Не треба мені погрожувати, — відповіла я, — я намагатимусь призвичаїтися до вас