Адам Джонсон - Син Начальника сиріт

в чоловіка з візком, чи можна його позичити, той відповів, що вони можуть узяти в супермаркеті такий самий. Усередині магазину було майже неможливо сказати, що лежить усередині тієї чи іншої пачки чи коробочки. Таких важливих речей, як ящики з редискою та відра з горіхами, тут не було видно взагалі. Ґіль придбав собі рулон міцної ізоляційної стрічки і прихопив із дитячого відділу маленьку жерстяну коробочку акварельних фарб. Ґіль принаймні мав кому купити сувенір.

Смеркло, вітрини крамниць раптово спалахнули червоно-синіми неоновими вогнями, а верби почали моторошнувато підсвічуватися знизу. Фари машин так і били в око. Чон До почувався на незручній видноті, занадто в центрі уваги. Де ж комендантська година? Чому ці японці не шанують темряву, як усі нормальні люди?

Вони стояли біля бару, їм іще треба було згаяти час. Усередині люди сміялися й гомоніли.

Ґіль витяг їхні єни.

- Немає сенсу їх берегти, - сказав він.

Вони замовили по віскі. У барі ще сиділо двоє жінок, і Ґіль замовив випити і їм. Ті всміхнулись і продовжили свою розмову.

- Бачив, які в них зуби? - спитав Ґіль. - Такі білі й акуратні, як дитячі.

Коли Чон До не погодився, Ґіль сказав:

- Не напружуйся, гаразд? Розслабся.

- Тобі легко казати, - відповів Чон До. - Ти не маєш сьогодні ввечері нікого хапати. А потім її ще містом нести. А якщо ми не знайдемо офіцера Со на тому пляжі…

- Ніби ото найгірше. Щось тут не видно нікого, хто вигадує план утечі до Північної Кореї. Та й з наших берегів вони чомусь нікого не викрадають.

- Такі балачки не допоможуть.

- Візьми ось, випий, - запропонував Ґіль. - Нехай я ввечері співачку в мішок посаджу. Знаєш, не тільки ти можеш жінку перемогти. Що тут важкого?

- Співачкою займусь я, - сказав Чон До. - А ти просто складеш мені компанію.

- Я ж можу вкинути співачку в мішок, хіба ні? Можу її у візку магазинному повезти. А ти пий до дна - коли ти ще Японію побачиш?

Ґіль спробував завести розмову з японками, а ті все всміхалися й не звертали на нього уваги. Тоді він пригостив барменку. Та підійшла, поговорила з ним, поки наливала. Плечі в дівчини були вузенькі, але сорочка дуже обтисла, а волосся - чорне-пречорне.

Вони випили разом, він сказав їй щось, і вона розсміялася. Коли вона пішла виконувати замовлення, Ґіль розвернувся до Чона До.

- Якби ти переспав із кимось з оцих дівчат, то це було б лише тому, що їй цього хочеться. Це зовсім не з військовою проституткою, яка намагається отримати дев’ять печаток на день у свою книжечку, чи з якоюсь фабричною дівчиною, яку рада будинку видає заміж. Удома красиві дівчата навіть не глянуть на тебе. З такою навіть просто чаю не вип’єш, якщо не домовишся з її батьком про шлюб.

«Красиві дівчата?» - з тугою подумав Чон До.

- Світ думає, що я сирота, і це моє прокляття, - сказав він Ґілеві вголос. - Але як це хлопець із Пхеньяна влип у таку хрінову справу?

Ґіль замовив іще, хоча Чон До своєї чарки майже не торкнувся.

- Ти від життя в сиротинці щось із головою не дружиш, - зауважив Ґіль. - Коли я зараз не витираю носа рукавом, це ще не означає, що я не сільський. Із Мйонсуна я. І ти не застрягай на цьому. У Японії взагалі можна стати ким хочеш.

Вони почули, як під’їхав мотоцикл, у вікно було видно: якийсь чоловік ставить його поряд із двома іншими. Ключ запалювання він сховав під баком. Ґіль і Чон До перезирнулися.

Ґіль потягував віскі, раз у раз злегка збовтуючи й делікатно підносячи голову з кожним ковтком.

- Ти п’єш не як сільський.

- А ти - не як сирота.

- А я не сирота.

- От і добре, - сказав Ґіль. - Бо в моєму саперному загоні сироти тільки й знали, що тягти все, що під руку потрапить: твої цигарки, шкарпетки, соджу. От тебе не бісить, коли хтось потягне твоє соджу? У мене в загоні вони взагалі пожирали все, до чого дотягнуться, - як сука цуценят ковтає. Свиснуть що-небудь, а замість подяки лишають тобі грудки свого лайна.

У Чона До на обличчі з’явилася така усмішка, яка має приспати пильність ворога, перш ніж ти його вдариш.

Ґіль продовжив:

- Але ти чоловік порядний. Такий чесний, як отой твій мученик. Тобі не треба казати собі: мій батько такий, а моя мати сяка. Ти можеш бути ким захочеш. За одну ніч вигадати себе наново. Забудь про того п’яницю й про слід від цвяха на стіні.

Чон До встав. Відступив на крок назад, готуючись до гвинтового удару. Заплющив очі, відчув простір, уявив, як розвертається стегно, здіймається нога, як різко, з розвороту, врізається в супротивника підйом стопи. Чон До бачив це все життя, і людині з нормальної родини було неможливо відчути себе на його місці, уявити, що чоловік може бути настільки розчавлений стражданням і не мати змоги визнати власного сина; що найгірше у світі, залишання дітей без матері, відбувається постійно; що про тих, від кого немає особливої користі, люди вже геть буденно кажуть: «Його можна забрати».

Коли Чон До розплющив очі, Ґіль раптом зрозумів, що зараз станеться.

Він покрутив у руках чарку.

- Ого, - сказав він. - Ну, я помилився, гаразд? Я сам із великої родини. Про сиріт геть нічого не знаю. Нам час іти, справа є.

- Ну гаразд, - погодився Чон До. - Зараз побачимо, як у вашому Пхеньяні з красунями поводяться.

За глядацькою залою було гастрольне містечко - багато будиночків навколо гарячого джерела. З вікон було видно потік, який, паруючи, біг униз від купальні. Мінерально-біла вода мчала з гладеньких, вибілених скель униз до моря.

Вони сховали візок, Чон До підсадив Ґіля через паркан. Ґіль пішов відчиняти металеву хвіртку зсередини. Але перш ніж впустити товариша, він на кілька секунд завмер, і вони з Чоном До подивилися одне на одного крізь ґрати.

Маленькі гостроверхі ліхтарики освітлювали викладену плиткою стежку до бунгало Руміни. Угорі небо затуляла магнолія - густа зелень, білі квіти. У повітрі пахло глицею, кедрами, трохи океаном. Чон До відірвав кілька шматків ізоляційної стрічки й почепив Ґілеві на рукави.

- Ось так, - прошепотів він, - усе буде напохваті.

Ґіль дивився на нього збентежено й недовірливо.

- Що, ми маємо просто туди ввірватися? - спитав він.

- Дверима займусь я, - сказав