Джеймс Паттерсон - Помилка

першого класу у відділку вбивств Бронксівського району. Зі сказаного цілком природно випливає, що Скотт Тайєр був моїм колегою. Він працював детективом третього класу в антинаркотичному відділі.

Що можна зауважити стосовно цього?

Тільки те, що в нью-йоркській поліції теж трапляються романи.

Пригнувшись, я пройшла під стрічкою та рушила до сліпучих прожекторів, установлених у сквері відділом освітлення місця злочину. Може, це на мене хвилювання так вплинуло, не знаю, але ще ніколи в житті не доводилося мені бачити настільки жахливо-химерного місця злочину й такої великої кількості похмурих поліціянтів. А за час моєї роботи в поліції мені таких місць довелося перебачити ой як багато.

Проминувши імпровізовані турніки та накреслені на стіні ворота для гри в гандбол, я зупинилася в темряві якраз перед яскраво освітленим фонтаном. Він був такий старий та закіптюжений автомобільними вихлопами, що граніт, з якого його було збудовано, здавався чорним.

Накинута поверх фонтана блакитна поліетиленова плівка наполовину плавала у воді, прикриваючи собою щось. «Що ж там — під плівкою?» — подумала я.

Навряд чи то був якийсь авангардистський витвір мистецтва в стилі подружжя Крісто.

Я аж підскочила від несподіванки, коли на волосся моєї потилиці, що вже стояло сторчма від передчуття біди, лягла чиясь велика й тепла рука.

— А ти що тут робиш, Лорін? — спитав детектив Майк Ортіс, посміхнувшись своєю звичною щирою посмішкою.

Майк, мій напарник ось уже впродовж року, мав сорок із гаком років. Він був великий на зріст і такий само великий пофігіст. Його ввесь час плутали зі знаменитим професійним борцем Роком, і, напевне, саме це давало йому впевненість бути невимушеним пофігістом або кимсь іще — на його власний розсуд.

— Здається, ти маєш зараз бути у Квантіко й набиратися розуму в академії ФБР? — додав Майк.

Цей семінар у Вірджинії організовував один з відділів ФБР, що займався наукою про поведінку, а відділок нью-йоркської поліції оплачував це підвищення кваліфікації, яке стосувалося найновіших методів розслідування.

— Спізнилася на рейс, — викрутилася я. — Вилечу завтра вранці найпершим же літаком.

Майк поцокав язиком і злегка підштовхнув мене до фонтана.

— Не знаю, але мені чомусь здається, що ти й на завтрашній літак не дуже-то хочеш устигнути, — сказав він.

Коли ми підійшли до покатої кам'яної стінки фонтана, мій напарник кинув мені гумові чоботи й рукавиці. Повільно вдягнувши їх, я перелізла через стінку та ступила у воду.

Холодна дощова вода сягала мені до середини гомілки.

Заледве зберігаючи хитку рівновагу, я рушила вперед, зосередившись на мерехтінні поліційних мигалок, що відбивалося в калюжках води на поліетиленовій плівці. Ці калюжки, переливаючись різнокольоровими вогниками, були схожі на малесенькі феєрверки. Або на утворені світлом червоні та сині квіточки. Такі ж нереальні й фантасмагоричні, як і все, що відбувалося сьогодні вночі.

«Яка дурня, — подумала я, човгаючи по воді до плівки. — Чого ти боїшся? Скоріш за все, там, під поліетиленом — якийсь наркоділок. Або якийсь бомж чи наркоман». Мені та моїм колегам часто доводилося мати справу з цією публікою.

Нарешті я добралася до блакитного покривала, на яке зверху падало безжально-пекуче світло портативних прожекторів. Тепер — ніяких зволікань. Назад вороття немає, навіть якби мені цього дуже закортіло. Бо позаду мене йшов Майк Ортіс.

— Зроби послугу, Лорін, відкинь плівку, — сказав він.

Я затамувала подих.

І відсмикнула покривало.

Розділ 18

«Господи милосердний, дай мені сили!» — промайнуло в моїй свідомості. А ще в ній виринув несподіваний спогад.

Коли мені було сім років, мене вдарив у груди софтбольний м'яч, що летів горизонтально після сильного удару. Це трапилося на щорічному фестивалі ірландської громади Бронксу, під час якого наминали шашлики та спостерігали за грою в софтбол між пожежниками та поліціянтами Нью-Йорка. Я стояла якраз біля лінії першої бази, а на подачі був мій татко, котрий працював тоді сержантом-патрульним. Не пам'ятаю, як саме м'яч ударив мене, нічого не пам'ятаю. Казали, що моє серце фактично зупинилося. Батькові довелося робити мені штучне дихання, щоб відновити ритм серця. Щось мені не пригадується ні світло в кінці тунелю, ні схилені наді мною добрі обличчя ангелів-хранителів, що манили мене до раю. Був лише біль, а опісля — бачені наче крізь грубезне скло стурбовані обличчя дорослих, які про щось гомоніли. Їхні роти рухалися неквапливо, ніби в уповільненій зйомці.

Щойно я поглянула вниз, у фонтан, як у мене виникло таке саме відчуття відчуженості й відірваності від реальності, як і тоді — у дитинстві.

Крізь футову товщу закривавленої води на мене непорушно дивилися добрі карі очі.

Мені закортіло кинутися до мертвого Скотта й розпачливо обхопити його руками просто зараз, упавши в холодну дощову воду.

Але я була не в змозі навіть поворухнутися.

Мені спало на гадку, як ми вперше з ним зустрілися — на 48-й дільниці під автострадою Крос-Бронкс. Я залишилася на понаднормову роботу в горішній кімнаті відділка вбивств, а Скотт теж залишився на понаднормову роботу у своєму антинаркотичному відділку на нижньому поверсі. Саме тоді автомат газованої води в кімнаті відпочинку чомусь не став приймати мій долар. Скотт дав мені свій, а коли я натиснула кнопку, то автомат видав дві дієтичні кока-коли замість одної.

— Не хвилюйся, — сказав Скотт, посміхнувшись. — Я не повідомлю про цей прикрий випадок службу внутрішніх розслідувань. — Наші погляди зустрілись, і мені здалося — їй-богу, — що в цей момент щось аж клацнуло.

Ледь стримуючи себе, я дивилася, як падає дощ, утворюючи на воді кружальця над мертвими очима Скотта.

— Один з наших співробітників упізнав цього хлопця. Його ім'я — Скотт Тайєр, — озвався Майк. — Детектив з антинаркотичного відділка в Бронксівському районі. Він був одним із нас, Лорін. Отакі кепські справи: хтось убив копа.

Я підняла руку, щоб витерти очі, в яких виступили сльози. Хотіла затулити їх руками, щоб не бачити цього жахіття.

— Його дуже сильно побили, — вів далі напарник. Мені здалося, що голос його долинає з іншої галактики.

Я кивнула. «Краще розкажи мені те, чого я не знаю», — подумала я.

І Майк розказав.

— З нього зробили відбивну, — мовив він із неприхованою люттю в голосі. — А потім пристрелили.

Розділ 19

— Пристрелили?!

— Бачиш он той вхідний отвір у щелепі? — спитав мій напарник, не змінюючи скорботного й водночас розгніваного тону.

Я придивилась і кивнула. Дивно, що я раніше його не побачила. Цей отвір був схожий на пупок, що з'явився на несподіваному місці. Мені раптом пригадався дотик неголеної щоки Скотта до мого живота, і я мимоволі здригнулась.

— А ще — роговиця.

Я