Відфрід Пройслер - Крабат

не підгинаються, поперек перестав боліти, і легко дихається.

— Тондо, поглянь! — вигукнув Крабат.

Він підстрибнув — і вже на помості. Завиграшки знімає з плечей міха, бере на руки й під захопливі вигуки товаришів підкидає його вгору, ніби в ньому не зерно, а пух.

Мірошниченків також наче підмінили: сміються, поплескують один одного по плечу, навіть завжди похмурий буркотун Кіто — веселий.

Крабат побіг до комори, щоб узяти чергового мішка.

— Стій! — наказує старший мірошниченко. — Досить на сьогодні!

Шум, гуркіт затихають — млинове колесо зупиняється.

— Братове! — радісно вигукує Сташко. — А зараз гулятимемо!

На столі у високих дзбанах на них уже чекає вино. Ось Юро несе на таці велику сирну паску. Паска рум'яна і, звісно, солодка.

— Їжте, братове, їжте, — припрошує він. — І про вино не забувайте!

Хлопці їдять, п'ють, усі в доброму гуморі. Потім Андруш завів дзвінкої, веселої пісні. Хлопці стали в коло, взялися попідруки, почали вибивати ногами такт пісні:

«Сидить коло брами

Мірошник.

Трам, там,

Тар-рам!

Його наймит хоробрий

Збитошник.

Трам, там,

Тар-рам!»

Приспів «Трам, там, тар-рам!» співають хором. Далі заспівував Ганцо, далі — кожен наступний у колі, а танцюристи колом, притупуючи, рухалися то в один бік, то в другий, то вперед, то назад.

Настала черга Крабатові заспівувати. Він заплющив очі й проспівав:

«Наймит був спритний —

Ґав не ловив.

Трам, там,

Тар-рам!

Він тому мірошнику

В'язи скрутив.

Трам, там,

Тар-рам!»

Як скінчили танцювати і співати, знову посідали за стіл. Кубо, найбільший мовчун, поплескав Крабата по плечі й похвалив:

— А в тебе красивий голос!

— У мене? — здивувався Крабат.

Тільки тепер він помітив, що може співати, що в нього відновився голос, який почав ламатися на початку минулої зими.

У понеділок після Великодня хлопці працювали, як і раніше. Але Крабат більше не втомлювався. Будь-яку роботу, яку загадував йому Майстер, він виконував легко. Забулися ті часи, коли Крабат, виснажений, щовечора падав на тапчан мов підкошений.

Крабат вдячно сприйняв таку переміну. Але задумався: як це могло статися? Лишившись наодинці з Тондою, спитав його про це.

— Доречне запитання, — сказав Тонда. — Доки в нас на лобі цей магічний знак, доти ми працюватимемо як воли в ярмі. Тільки-но останній знак зійде потом, як робота для кожного стане легкою. І буде вона легкою з ранку до вечора цілий рік.

— А вночі? Я маю на увазі — після вечері?

— Ні! Тоді кожен хай розраховує на свої сили. Та хочу тебе заспокоїти, Крабате. По-перше, не так уже й часто нас піднімають уночі. А по-друге, це ще можна якось витримати.

Ані про великодню ніч, ані про Тондині страждання вони більше не говорили. Крабатові, втім, кортіло знати, де блукав старший мірошниченко, коли він непорушно сидів біля вогнища й зорив удалеч. А ще він часто згадував розповідь про Воршулу. Водночас йому на думку спадала канторка, власне, її голос, який линув із Шварцкольма опівночі. Він хотів забути той голос, але, на диво, не міг.

Щоп'ятниці після вечері мірошниченки юрмилися коло порогу Чорної кімнати і, перекинувшись воронами, сідали на жердину. Цього Крабат навчився дуже швидко.

Майстер читав мірошниченкам наступний уривок з Чаклунської книги, читав звично тричі, потім усі повторювали — хто скільки запам'ятав. Майстер не дуже цим переймався.

Крабат особливо намагався запам'ятати, як змінювати погоду, викликати град чи кульову блискавку, ставати невидимим, куленепроникним, як виходити з тіла й повертатися до нього. Щоби краще засвоїти чаклунські вправи, закляття, він щоразу повторював їх, коли працював або лягав спати.

Крабатові запали в голову слова з Чорної книги: хто опанує чаклунські премудрості, той здобуде владу над іншими. Отже, можна здобути владу над Майстром! Мета, звичайно, складна, але він мусить будь-що досягти її. І тоді Крабат почав учитися, не жаліючи себе.

Минав другий тиждень після Великодня. Серед ночі у спальні з'явився Майстер із ліхтарем у руці та підняв усіх мірошниченків.

— Ану до роботи! Мій пан кум їде!

Крабат так розхвилювався, що не міг знайти своїх черевиків. Босий побіг за іншими на подвір'я.

Ніч була темна, хоч в око стрель. У сум'ятті хтось наступив черевиком Крабатові на ногу. Той зойкнув від болю.

— Гей, ти, баране, тобі що повилазило!?

Чиясь рука затиснула йому рота.

— Більше ні слова! — прошепотів Тонда.

Лише тепер Крабат помітив, що всі мовчали. Мовчали хлопці й решту ночі. І Крабат разом з ними.

Але думати він усе-таки міг. Яка ж робота чекає на них?

Та ось над'їздить незнайомець із вогняним півнячим пером на капелюсі. Хлопці кинулися до фургона, відстібнули чорний брезент й почали тягати на собі мішки з меливом до мертвих жорен, що стоять поодаль від інших.

Усе відбувалося так, як чотири тижні тому, коли він спостерігав у слухове вікно. Тільки цього разу біля візника на козлах умостився Майстер. Сьогодні він підганяв мірошниченків, цьвохаючи над їхніми головами батогом.

Крабат уже майже забув, як тяжко носити повнісінькі міхи, і як швидко не стає духу. «Не забувай, що ти учень! А я — Майстер!» — ці Майстрові напучення раптом спали на думку хлопцеві.

Лунко виляскує батіг, як навіжені носяться туди-сюди мірошниченки, крутиться млинове колесо, від торохтіння й завивання мертвих жорен здригається млин.

Що ж у мішку? Випорожнюючи його, Крабат придивляється. Але хіба при тьмяному світлі розпізнаєш? Наче кінські кізяки або ялинові шишки… А може, просто камінці, круглі, брудні камінці…

Крабат не може довше роздивлятися — Лишко з мішком, крекчучи, напирає і ліктем відштовхує його.

Міхал із Мертеном коло готового млива — підставляють мішки до жолоба, наповнюють їх і зав'язують. Далі — точнісінько так, як першого разу. До світанку фургон був уже повний, хлопці знову пристібнули брезент. Кучер змахує батогом — ой леле! — фургон зривається з місця так швидко, що Майстер ледве встигає зіскочити на землю.

— Ходімо! — гукає Крабата Тонда.

Вони спустилися до ставка, щоби перекрити шлюз. Чутно, як затихає шум млинового колеса, настала тиша, яку розірвав крик півня, і знову запала тиша.

— Він часто приїжджає сюди? — Крабат киває головою у бік фургона, що вже зник у тумані.

— Тоді, коли в небі з’являється молодик.

— Ти його знаєш?

— Тільки Майстер знає. Він називає його паном кумом. Дуже боїться його.

Вони поволі бредуть по росі до млина.

— Дечого я не розумію. Коли він був тут минулого разу, Майстер працював разом із вами. А сьогодні?

— Тоді йому довелося працювати, щоби нас був дюжина. Тепер нас у Чорній школі знову дванадцять. Тож