Павло Архипович Загребельний - Вигнання з раю

чули, що ваше село, в зв’язку з будівництвом чергової гідростанції на Дніпрі, затоплюється.

— Затоплюється? — злякався Самусь. — Все оце затоплюється?

— Так, усе.

— І Карпів Яр?

— І Карпів Яр. Ми навіть маємо пропозицію від Комісії по перейменуваннях назвати ваше село Світлоярськом.

— А ми ж куди?

— Ви — в нове село. В Світлоярськ.

— Світлоярськ? Де ж це?

— А ось у мене в машині.

— В машині?

Цього старий Демид ніяк не міг второпати. Його Давидко все возив у машині, що погано лежало, але щоб ціле село!

— Та як же це — село в машині?

— Макет села. Ви побачите. Я ж для цього приїхав. У мене домовленість з вашим головою сільської Ради. Сьогодні ввечері маємо обговорити, бо завтра вранці я вже — назад.

Упродовж усієї цієї розмови Давидко стояв збоку й знудьговано вивірчував у землі ямку підбором черевика.

— Чого ж стоїш? — гримнув на нього батько. — Підсади!

Давидко підскочив, підставив батькові плече, старий Самусь заліз у кузов, глянув на іграшкове, розлінієне прямими вулицями село, сховане під прозорим чотирикутним ковпаком, присів, тицьнув туди й сюди зашкарублим пальцем, щось спитав, щось перепитав, у деталі вникати не став, подякував столичному товаришеві, знов гукнув до Давидка:

— Чого ж стоїш? Заводь та поїдемо до сільради.

— І ви поїдете? — не повірив Давидко. Бо й чого б ото батькові телющитися туди серед білого дня?

— А ти хотів, аби Щусі поїхали, чи як?

І вже все ясно, старе поверталося знову. І коли Самусям упродовж цілих століть не вдалося довести, що засновниками села були вони і що легендарний Карпо належав до їхнього роду, то вже тепер усе йшло їм до рук само: і нове село, і нова назва, і основоположники, і фундатори, і радники та порадники.

— Вези! — затупотів у кузові Демид, аж столичний товариш поглянув на нього трохи стривожено.

До вечора старий Демид вже не вийшов з приміщення сільради. Щоправда, сидів мовчки, але сопів так гучно й з викликом, що Зновобрать почав підозрювати щось лихе і погрозив йому пальцем:

— Ти, Демиде, мені, кажеться-говориться, без катаклізмів. Пойняв?

Для обговорення макета нового села скликано було актив, але Самусі й Щусі прийшли всі і прилаштувалися одразу з обох боків макета так, що ніхто й підступитися не міг. Щоправда, було на що подивитися! Не село, а якась біла казка! Рівні квартали, зелені садки, акуратні домочки, сонячні веранди, двоповерхова школа з спортзалом і басейном для плавання, величезний Будинок культури з бібліотекою і читальними залами, колгоспна контора, будинок сільської Ради, кінотеатр, магазини, дитячі заклади, кафе. Архітектор не забув навіть нужників, намалювавши їх у формі унітазів з пташиного польоту.

Щоправда, макет — це ще не село, тут, як сказав архітектор, потрібні уява, розмах і сміливість мислі, вміння в маковому зерняті побачити розквітлі поля, з нічого витворювати безмежні світи.

Що таке уява, світлоярівці знали й без архітектора. Навіть більше: знали, де саме треба почухати потилицю, щоб уявилося все, що слід і як слід. Сиділи, чухали потилиці, запекло курили, так що макет потопав у хмарах тютюнового диму і виринало з того хмаровиння щось уже й геть фантастичне.

Архітектор, озброївшись указкою, давав пояснення, сипав словами, малював перспективу, розкривав обрії, трам-тарарам. Щусі й Самусі нависали з двох боків над макетом, поблискували очима, водили поглядами за архітекторовою указкою, як кіт за мишею, повторювали мовлені ним слова, вихоплюючись один з-перед одного, щосили намагаючись не поступатися так званим пріоритетом, тобто першістю.

— А ось тут буде найчарівніший куточок вашого нового Світлоярська, — показував архітектор. — Колгоспний сад. Окраса Світлоярська.

— Окраса, — прогули Самусі.

— Окраса, — луною повторили Щусі.

— А з цього боку планується насадження соснового бору. А тут виросте діброва. Це дасть фітонциди.

— Фітонциди, — відгукнулися вмить Самусі.

— Фітонциди, — не відставали Щусі.

Самусі ж, упевнено заволодівши пріоритетом, першими й сполошилися:

— Фітонциди? А що воно?

— Еге ж, що воно? — й собі, хоч і мляво, поцікавилися Щусі.

— Фітонциди, — пояснив охоче архітектор, — це такі речовини, які сосна виділяє в повітря. Дуже корисні для здоров’я.

— Значиться, ми житимемо серед цих… фітонцидів? — поспитав Демид Самусь.

— А чого це ви, а не ми? — здивувався найстарший із Щусів.

— Того, що ми — це ми, — пояснив їм Денис Самусь і припечатав своїм незаперечним: — Все правильно!

— Ні, неправильно! — заревли Щусі. — Це наш куток!

— Ні, наш!

— Горлохвати!

— Самі ж горлохвати!

— Ще наш Карпо Самусь!

— Щусь, а не Самусь!

— Щусі голодранці, а Самусі були козаки!

— То Щусі козаки, а ви дьогтярі!

— Ми козаки!

— А таки ж ми!

— Та погляньте на себе!

Доведеться перервати цю вельми цікаву суперечку, хоч це й порушить хронологію або плин розповіді.

Навіщо переривати? Та щоб уявити собі представника Самусів або представника Щусів отим, як писав наш дуже шановний письменник, чепуруном і галанцем, зодягненим так, що аж очі боліли дивитися на нього, бо все на нім мерехтіло й рябіло. На голові шапка, схожа на єпископську митру, бо ж козак волів радше вийти поміж люди без штанів, ніж бодай без драної бирки на голові чи в руках. На ногах, чи де там треба, — рясні шаровари, пошиті ліктів так із двадцяти або й з повних тридцяти шести англійського сукна (бач, де ховаються первісні джерела прибутків англійських капіталістів!), з матнею мало не до самої землі, а в матню засунуто чималий жмут полину, щоб вигнати зайвину (тільки зайвину, зауважте!) бліх. На тулубі ж, або на корпусі, висловлюючись по-вченому, — черкеска штофна, зелена — аж очі вбирає! — черкеска, по якій пущено «трави», себто розводи, ще й з брижами ззаду, з невеликими оксамитними жовтими закаврашами, що трималися на срібних гапликах, вся цяцькована золотими гудзями та шнурами. На крючечках, попришиваних до черкески, почіпляно по пістолю, поперек обкручений малиновим поясом з турецької єдвабної шалі — чверті зо дві завширшки та аршинів п’ятнадцять завдовжки, з золотими пацьорками, які теліпалися на череві, а за пояс той ввіткнуто кинджал, та ще прилаштовано срібну мережану порохівницю, а тоді ще й шаблю на двох кільцях. А поверх усього того (ще забули ми про чоботи, але про них сказано, що вони червоні, саджені, може, й самоцвітами чи там чим бог послав, сап’янові, м’які, як сон, як дим і туман) незмінний і неодмінний жупан, без якого ніякий козак не козак, широкий, довгий, з тонкою дротяною сіткою всередині, котра мала захищати козака від удару шаблі ворожої, жупан кармазиновий, як жар червоний, гаптований, з гудзиками щирозлотними — на полах, на рукавах, на розпорах вильотів, попрорізуваних там,